Триєдиний Бог у контексті Слова Божого

Бог-Отець і Бог-Син

Віковічний Божий план щодо життя і долі людини полягав у трьох аспектах: Створити людину на образ Божий — Відкупити її від влади сатани — Довести її до вічної слави у Божому Царстві. А тому-то, саме для здійснення цього плану Вічний Бог споконвіку виявляє Себе у трьох іпостасях: Бог-Творець, Бог-Спаситель, Бог-Дух Святий у людях та серед людей.

Найповніше пояснення цього Божого феномену ми бачимо у самому творчому процесі створення Богом людини. Ось заява Божа: “І сказав Бог: “Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою; і нехай панують люди над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі” (1Мс. 1:26). А після цієї заяви Божої чуємо висновок з цього Божого акта творення людини: “І створив Бог людину на Свій образ, на образ Божий Він її створив, як чоловіка та жінку створив їх” (1Мс. 1:27).

Ось якраз із цих двох згаданих текстів починаються духовні заблудження численних критиків Біблії та тих, які перекручують Слово Боже та зводять людей. Вони намагаються знайти у першому тексті Біблійну помилку, безпідставно доводячи, що 27-ий текст виправляє цю помилку, замінивши множину “за образом Нашим” на однину “на Свій образ”.

Але подібні “доводи” чи “аргументи” не мають у собі жодного Біблійного підгрунтя. У Біблії все правильно, і Біблія ніколи не вводить людей у заблудження.

У 26-му тексті Сам Господь Бог наголошує на тому, що Його існування та діяльність у роді людському визначається неодмінно у трьох субстанціях: створення Богом (походження від Бога) — спасіння від влади сатани — чудесний духовний супровід (ведення Духом Святим). У цьому виразі Божому ми вперше чуємо з уст Божих визначення Бога у Його Триєдиній іпостасі: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий.

А чому закінчення цього Божого акта творення людини ми чуємо в однині — “на Свій образ створив”, — відповідь дуже проста: Ні одна з трьох іпостасей Божих не існує незалежно й суверенно; всі вони виконують свою діяльність у часі та в просторі; кожна із них є іпостассю Божою, але в сукупності вони є Вічним, Єдиним Суверенним та Безначальним Богом.

Саме 27-ий текст наголошує: людина, створена Вічним Богом, тільки тоді досягає образу і подоби Божої, коли в ній виражається Бог у Його трьох іпостасях. Цей вищий рівень духовного стану людини досягається тоді, коли вона визнає та оправдує своє Божественне походження; визнає та підпорядковується Спасителю Ісусу Христу та у житті своєму вона натхнена та ведена силою Духа Святого.

Але поборників догмату про “Єдиного та Неділимого Бога” Біблійна аргументація не задовольняє, — вони перекручують статус Триєдиного Бога на пародію “трьох богів”, а що найбільш небезпечне для людства, — вони зводять Бога-Сина Ісуса Христа до статусу “перворідної від Бога людини”, та знівельовують Бога-Духа Святого до статусу “світової енергії” та “космічної сили”.

Перший витік учення про небожественність Христа розпочався у першій половині ІV століття з проповідей Олександрійського пресвітера Арія (256 — 336 рр.). Він стверджував, що Христос створений Богом; Він не брав участі у Божому акті творення; Він не є рівним Богові та не є з Ним Односутнім.

Незважаючи на те, що єресь Арія була засуджена І Вселенським Собором (Нікейський Собор) у 325-му році, — ця фальшива наука мала й донині має чимало прихильників серед дуже авторитетних  церковних вчителів, а до VІ століття вона вважалася фундаментальною доктриною Римської церкви. На Нікейському Соборі ревним захисником Арія був єпископ Нікомідійський Євсевій — духівник імператора Костянтина. Антіохійський Вселенський Собор у 341-му році закріпив аріанство, як офіційне вчення. Повною перемогою аріан закінчився Міланський собор у 355-му році. На цьому Соборі був засуджений та вигнаний з Константинополя ревний та послідовний захисник вчення про Триєдиного Бога Єпископ Афанасій. Тільки на Константинопольському соборі у 381-му році, скликаному імператором Феодосієм, аріанство було знову осуджене.

На жаль, немала частина вчителів церкви не мала Біблійної ясності у питанні Триєдиного Бога, і фактично були захисниками аріанства. Серед них — Євсевій Кесарійський, Євсевій Нікомідійський, Оріген, Демофіл Константинопольський, а також Сократ та Ісаак Нютон.

Бог-Дух Святий — домінанта Нового Завіту

Божественність Ісуса Христа Нікейським Собором визначалася так: “Ісус Христос, Син Божий, є Бог від Бога, Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного, народжений, нестворений, односутній з Отцем”.

Але згадані вище Вселенські та помісні собори, визнавши Христа, як Бога-Сина, ще не дали світові Біблійної ясності щодо Третьої Особи Божества — Духа Святого. Від Нікейського Собору у апостольському символі віри Дух Святий значився як Той, “що від Отця походить”. І ось на Толедському соборі у 589-му році було прийняте доповнення до символа віри Нікейського собору, що Дух Святий походить  і “від Сина”. Цей догмат викликав нові збурення в церкві, що і завершилося розколом церкви на Римську та Візантійську у 1054-му році. Він одержав  назву “філіокве” (від латинського “filioque” — “від Сина”).

Можна хіба дивуватись та сумувати від того, чому провідникам церкви від глибокої давнини й аж досі закрита проста Євангельська істина про нерозривну єдність Бога у трьох іпостасях та єдність Духа Святого з Сином Божим так само, як і з Отцем Небесним. Ось згадаймо окремі вислови Ісуса Христа про Духа Святого: “Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в Ім’я Моє, Той навчить вас усього та пригадає усе, що Я говорив вам” (Ів. 14:26).

“Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух правди, що від Отця походить, Той свідкуватиме про Мене” (Ів. 15:26).

“Коли ж прийде Той Дух правди, то приведе вас до всякої правди. Той Мене прославить, бо з Мого прийме та звістить вам. Усе, що має Отець, — Моє: тому Я сказав, що з Мого Він візьме та звістить вам” (Ів. 16:13-15).

Звернімо увагу на небесну мудрість Христової мови: щоб ще раз зробити особливий акцент на непорушній єдності Отця і Сина, Він утотожнює Духа Святого та Його походження в однаковій мірі як від Отця, так і від Сина: “Дух Святий, Якого пошле Отець в Ім’я Моє” і “Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця”. А щоб зупинити будь-які дискусії про нерівність Отця і Сина, Христос заявляє: “Усе, що має Отець — це Моє”. А про домінуючу владу Духа Святого, Його боротьбу з гріхом, утвердження на землі слави Божої та про перемогу над сатаною — читаємо: “Тільки ж Я правду кажу вам: Краще вам, щоб Я пішов; бо як Я не піду, то Утішитель не прийде до вас; а коли піду, то пришлю Його до вас. А як Він прийде, то докорить світові за гріх, і за правду, і за суд: за гріх — бо не вірують у Мене; за правду — бо Я до Отця Мого йду, й більше не побачите Мене; за суд — бо князь світу цього засуджений” (Ів. 16:7-11).

Від чого ж тоді така дивна та мудра Божественна гармонія стала предметом спотикання та розділень у Церкві Христовій на грунті розуміння Триєдиного Бога? – Від духовної обмеженості та буквалізму численних вчителів, про яких Христос сьогодні, напевно, сказав би: “Помиляєтесь ви, не знаючи Писання, ані сили Божої” (Мт. 22:29).

А у стосунках Отця і Сина одну істину необхідно збагнути: Всемогутній Бог, як Вічний Дух, у Своєму плані визволення людства з-під влади диявола передбачав функціональне розділення Своєї Особи на Посланця-Бога-Сина та Бога-Отця, Який залишався у славі небес у статусі Того, Хто посилає.

Цей у вищій мірі високогуманний план Божий глибоко розумів Ісус Христос за весь час Свого земного Посольства, адже Він добровільно прийняв на Себе надзвичайну Місію, в якій Він був, з людського погляду, понижений не тільки перед Отцем Небесним, але й перед ангелами та людьми.

Ми добре пам’ятаємо слова Первосвященицької молитви Христа: “Я прославив Тебе на землі: діло звершив Я, яке Ти доручив Мені робити. А тепер прослав Мене Ти, Отче, у Тебе Самого славою, що мав Я у Тебе, перш, ніж світ настав” (Ів. 17:4-5).

Це означає, що на час земної Своєї Місії Христос залишив у Отця Небесного Свою Божественну славу, і взяв на Себе образ людини, раба і страждальця.

Про цей надзвичайний статус Христа на землі, як Боголюдини нам сповіщає св. апостол Павло: “Нехай у вас будуть ті самі думки, як і в Христі Ісусі, Який, бувши за Своєю природою Бог, не вважав захватом бути рівним Богові; тільки ж умалив Себе, прийнявши вид слуги, будучи в подобі людини; і здававшись видом, як людина, принизив Себе, бувши слухняним аж до смерті, смерті ж хресної. Тому-то і Бог високо возніс Його та дав Йому Ім’я, більше всякого імені, – щоб в Ім’я Ісусове вклонилось усяке коліно, що на небі та на землі, і під землею, і щоб усякий язик визнавав, що Господь Ісус Христос є для слави Бога-Отця” (Фил. 2:5-11).

Тому-то, ми й чуємо з уст пониженого Бога, Бога-людини у Його земному Посольстві високоінтелігентну заяву щодо Високого й Прославленого Небесного Бога-Отця: “Іду до Отця, бо Отець Мій більший від Мене” (Ів. 14:28).

У цьому ж контексті звучить молитва Христова біля гробу Лазаря: “Отче, дякую Тобі, що почув Ти Мене. Я ж знав, що всякого часу Ти чуєш Мене, тільки ж задля народу, що навколо стоїть, Я сказав, щоб увірували, що Ти Мене послав” (Ів. 11:41-42).

Така поведінка Бога-Сина не тільки демонструвала глибоку покору Посланника Бога-Отця, але й залишається неперевершеним прикладом шаноби, упокорення та вважання інших людей вищими від себе для Його Церкви та  всього людства.

Але, на жаль, обмежений та гордовитий людський розум не збагнув цієї Божественної істини. Адже, відомо, що високий та упокорений дух апостолів не допускав навіть наближення до теми сумніву у Божественності Спасителя світу Ісуса Христа. Все почалося у післяапостольський період, коли людська гординя та боротьба за першість у Церкві була перенесена у сферу Бога-Отця та Бога-Сина. Перші провісники будови церковної ієрархії забажали внести це заблудження й у сферу небесну, геть забувши, що Триєдиний Бог ніколи не може бути розділеним Самим з Собою, Він не може бути Богом ієрархічним. У Божому баченні таке явище є недопустимим, а особливо тому, що Вічний Бог і Земний Посланник Його Ісус Христос саме у пануванні людини над людиною та  в церковній ієрархії вбачали найбільш руйнівне зло для Церкви Христової на землі.

Згадаймо тут журливі, рівно як і категоричні слова Ісуса Христа: “Ви знаєте, що в поган князі панують над ними й великі управляють ними. Не так же буде у вас: ні, хто хоче бути великим між вами, – нехай буде вам слугою. І хто хоче між вами бути першим, – нехай вам буде слугою. Бо Син Людський не прийшов, щоб служили Йому, а щоб служити й життя Своє віддати як викуп за багатьох” (Мт. 20:25-28).

Тому-то, якраз у контексті цієї Божественної істини Спаситель світу послідовно й свідомо іменує Себе не Сином Божим, а Сином Людським.

А хіба від такого іменування хоч трошки применшувалась слава Сина Людського, як справжнього Бога на землі?

– Зовсім ні! Хіба тільки навпаки – в очах Бога-Отця тільки зростала та намножувалась Його Божественна слава.

Так само й Бог-Дух Святий, не зважаючи на нерозуміння Його людьми, в цілому періоді Нового Завіту залишається єдиним домінуючим фактором формування, захисту та зберігання людської долі.

Односутність Отця і Сина – у свідоцтвах Христа

Зрозуміти односутність Бога-Отця та Сина Його Ісуса Христа, як Сущого Бога, допомагають нам, насамперед свідоцтва Самого Христа. Ось декілька свідоцтв Христових про ідентичність з Отцем Небесним у Його чудесній діяльності:

«Поправді, поправді кажу вам: Не може Син нічого робити від Себе, коли не бачить, що Отець те робить; бо що Отець робить, те й Син так само робить» (Ів. 5:19).

«Бо як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син, кого хоче – оживляє» (Ів. 5:21).

«Бо Отець і не судить нікого, а увесь суд дав Синові. Щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, той не шанує Отця, Який послав Його» (Ів. 5:22-23).

«Бо як Отець має життя в Собі, так само дав Синові мати життя в Собі» (Ів. 5:26).

«Коли Я суджу, то суд Мій правдивий, бо Я не один, а Я та Отець, Який послав Мене» (Ів. 8:16).

«Я і Отець – одне!» (Ів. 10:30).

«Коли Я роблю, а ви не віруєте Мені, то вірте ділам, щоб ви знали й вірували, що Отець в Мені, і Я – в Ньому» (Ів. 10:38).

«Хто бачив Мене, той бачив Отця. Віруйте Мені, що Я в Отці і Отець в Мені» (Ів. 14:9-11).

«Все дав Йому Отець у руки, й що від Бога Він вийшов та до Бога йде» (Ів. 13:3).

«Коли б ви знали Мене, то і Отця Мого знали б» (Ів. 14:7).

«Усе, що має Отець, – Моє; тому я казав, що з Мого Він візьме та звістить вам» (Ів. 16:15).

А ось свідоцтво Івана-Хрестителя про Ісуса Христа:

«Отець любить Сина і все дав у руки Його» (Ів. 3:35).

І ще – свідоцтво св. апостола Павла:

«Він є подобою Невидимого Бога, Ним все створене на небесах і на землі; бо забажав Отець, щоб у Ньому вселилась уся повнота. Він є перш усього, і все в Ньому стоїть» (Кол. 1:15-20).

Наведені тут фрагменти Нового Завіту – далеко неповний перелік Біблійного підтвердження односутності Бога-Отця та Бога-Сина-Ісуса Христа. І кожній людині, яка з благоговінням та довірою відноситься до Божого Слова, зрозуміло, що виправити велику руїну у роді людському, заподіяну сатаною, міг тільки Всемогутній Бог, Який створив людину на Свій образ та подобу.

Тому-то, з приходом Христа на землю спасительна та виховна місія Божих посередників-пророків за визволення людей від влади сатани закінчилась, – функцію Визволителя людського на Себе взяв безпосередньо Сам Бог, прийнявши на Себе людське тіло.

Про це сповіщає нам св. апостол Павло: «У минулому Бог говорив до наших предків через пророків багато разів та різними способами; а в останні ці дні говорив до нас через Сина, Якого настановив спадкоємцем усього, Яким і віки створив. Він був сяйвом слави та подобою Особи Його, тримав усе словом сили Своєї. Коли ж знову вводить Перворідного у Вселенну, то говорить: «І нехай Йому поклоняться всі ангели Божі. А про Сина Бог сказав: «Престол Твій, Боже, – на вічні віки, а палиця правоти – жезло царювання Твого. Полюбив Ти правду, а зненавидів беззаконня; за те помазав Тебе, Боже, Бог Твій оливою радості більше спільників Твоїх» (Ізр. 1:1-9).

Про Божественність Ісуса Христа ще раз чуємо з уст Його, у час дискусії з Ним фарисеїв: «Як же зібрались фарисеї, то Ісус запитав їх: «Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син?» фарисеї відповіли Йому: «Давидів». А Христос сказав до них: «Як же це Давид називає Його в дусі Господом, кажучи: «Сказав Господь Господу Моєму: Сиди по правиці в Мене, аж доки Я покладу ворогів Твоїх підніжком ніг Твоїх» (Мт. 22:41-44).

Реакція фарисеїв на ці слова Христові була така: «І ніхто не зумів Йому відповісти ні слова, й ніхто з того часу ніколи не наважувався питати Його» (Мт. 22:46).

У фарисеїв, які впродовж усієї земної Місії Христової опонували Йому та зазіхали на Його життя, у цей час знайшлося достатньо мудрості упокоритися перед Христом-Господом.

Але, на жаль, численні переконливі аргументи пророків та Самого Христа про Його односутність з Богом-Отцем з часів післяапостольських та й до наших днів не тільки не переконали окремих церковних провідників, але їхні заблудження призвели до глибоких руїн Церкви Христової.

У контексті цієї сумної істини мусимо розуміти, що вчення, яке відкидає Божественність Христа, виходить далеко за межі релігійної догматики. У ньому криється глибинний задум сатани: Посіяти сумніви щодо Христа-Бога у свідомості віруючих, і цим зробити Його Церкву безсилою та нездатною протистояти сатані та остаточно перемогти його – згідно вікодавньої обітниці Божої: «Я покладу ворожнечу між тобою та між жінкою; між насінням твоїм та насінням її. Ти будеш жалити його в п’яту, а воно зітре тобі голову» (1Мс. 3:15).

Зрозуміло, коли для людей, що називаються християнами, Христос не є Богом, то їхня спільнота не має права називатися Церквою Христовою, яку, за словами Христа, «сили пекла не здолають».

Чи можна побачити Бога?

Повертаючись у далеку давнину, до наших прародителів у раю Едемському, можемо розуміти, що там Бог не був для них невидимою істотою, – Він спілкувався з ними безпосередньо, вони розуміли Його голос та мали відчуття персональної відповідальності перед Ним. Але скоєний людьми та розмножений гріх став причиною втрати людьми безпосереднього спілкування з Богом. Бог продовжував спілкуватися з окремими вибраними Ним людьми різними надзвичайними засобами – через різні природні явища, через вогонь, через пророчі відкриття та особливі надприродні ознаки.

Але у контексті цього питання у Біблії знаходимо, здавалось би, контроверсійні твердження про можливість або неможливість бачити Господа Бога, Його Особу чи Його обличчя.

Своєму земному приятелеві, Боговидцю Мойсею Сам Господь сповіщає: «Ти не зможеш побачити обличчя Мого, – бо людина не може побачити Мене – і жити» (2Мс. 33:20). А в іншому місці цей же Господь Бог говорить до брата і сестри Мойсея про Своє спілкування з ним: «Я говорю з ним уста до уст, а не видіннями і не загадками; і Образ Господа він оглядає» (4Мс. 12:8).

Сама Біблія допомагає нам розв’язати цей вузол удаваного протиріччя та контроверсії. Ось як згадує сам Мойсей своє спілкування з Богом на горі Хориві: «Щоб більше не чути мені голосу Господа, Бога свого, а цього великого вогню вже не побачити й не померти» (5Мс. 18:16). Отож, Мойсей “оглядав образ Господа Бога у неприступному світлі”. Це підтверджує св. апостол Павло: «Один, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі, Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може» (1Тим. 6:16).

Про цю ж істину двічі заявляє і апостол Іван: «Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, що в лоні Отця, – Він явив нам Його» (Ів. 1:18).

І у Першому Соборному його Посланні ми чуємо про це ще: “Бога ніколи ніхто не бачив; коли ж любимо один одного, то Бог у нас пробуває, і любов Його досконала є у нас” (1Ів. 4:12).

Зрозуміло, що у контексті заяв Бога і апостолів про неможливість для людини бачити Бога свідоцтво Самого Бога про те, що Мойсей “образ Господа оглядає” здається нам загадковим та незрозумілим. А до цього ще долучаємо й свідоцтво пророка Ісаї: “Року смерті царя Озії бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі, а кінці одежі Його переповнювали храм” (Іс. 6:1).

То невже Біблія має на меті посіяти сумніви у серця тих, хто її читає? — Зовсім ні! Більше того, у наведених вище Біблійних текстах немає жодної контроверсійності.

Зауважмо насамперед, що у нечисленних Біблійних епізодах про свідоцтво людей, які зустрічалися з Богом у славі Його, ніде не описані риси Його обличчя. Навіть свідоцтво апостола Івана про бачення Христа прославленого на острові Патмос згадує про обличчя Його, яке подібне було сонцю, що світить у силі своїй, а очі Його — немов полум’я вогненне. Зрозуміло, що таке обличчя й такі очі нікому на землі не дано ні описати, ні зобразити у мистецтві.

Ми вже згадували вище, що сам Мойсей присутність Бога біля нього на Хориві зображає, як видіння великого вогню, біля якого він з трепетом перебував, боячись, щоб там не померти.

Це свідоцтво Мойсеєве підтверджує Сам Господь Бог, і Сам порадив йому опісля, як поводитися, коли біля нього проходитиме Він у славі Своїй: “І промовив Господь: “Ось місце при Мені, — і ти станеш на скелі. І станеться, коли буде переходити слава Моя, то Я вміщу Тебе в щілині скелі, і закрию тебе рукою Своєю, аж поки Я перейду. А здійму руку Свою, – і ти побачиш Мене ззаду, а обличчя Моє не буде видиме” (2Мс. 33:22-23). Так само й пророк Ісая, описуючи видіння Господа у славі Його, ні одним словом не згадує про образ обличчя Його.

Отож, із усього згаданого тут, випливає єдиний Біблійно-логічний висновок: Глибоко усвідомлюючи нахил людства до ідолопоклонства після гріхопадіння, Господь Бог у всіх тут згаданих епізодах, рівно ж як і у незгаданих, ревно оберігав людство від будь-яких спроб зображення образу Божого та всіляко заохочував людей пильно й неухильно дотримувати Другу Заповідь Божу: “Не роби собі жодного ідола чи подоби того, що на небесах угорі, чи того, що на землі внизу, і того, що у водах і попід землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я — Господь, Бог твій, ревнивий Бог, Який карає беззаконня батьків на дітях у третьому і четвертому роді тих, хто ненавидить Мене. Але роблю добро тисячам родів тих, хто любить Мене і додержує Заповідей Моїх” (2Мс. 20:4-6).

Про особливе пильнування ізраїльського народу в дотриманні 2-ї Заповіді Божої ще раз нагадує Мойсей: “І промовляв до вас Господь із середини вогню, — голос слів Його ви чули, та виду не бачили, окрім голосу. І будете ви сильно стерегти свої душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив Господь до вас на Хориві з середини вогню; щоб не зіпсувалися ви та не зробили собі ідола на подобу якогось боввана. Стережіться, щоб не забули ви заповіту Господа, вашого Бога, щоб не зробили собі боввана на подобу всього, як наказав тобі Господь Бог твій. Бо Господь, Бог твій, — Він палаючий вогонь, Бог ревний” (5Мс. 4:12, 15, 23-24).

Отож, наведені вище Біблійні тексти переконливо доводять, що у Біблії немає жодного протиріччя у питанні про неможливість бачити Особу Бога та про факти зустрічі з Богом окремих вибраних людей. В оберіганні Свого вигляду від людей Господь Бог передбачав ще і другий віковічний Свій задум щодо спілкування з людиною, а саме: Замість бездушного вшановування Бога — навчити людей наслідування Бога та перенесення слави Божої в самих них. Якраз ця надзвичайна Місія була покладена на Сина Божого Ісуса Христа — Сущого Бога у людському тілі.

Про цю велику істину ми вже чули з заяви св. апостола Івана: “Бога ніхто не бачив ніколи, — Єдинородний Син, що в лоні Отця, Він явив нам Його” (Ів. 1:18).

Ось чому Христос не задовольнив апостола Пилипа у його бажанні “показати йому Отця”. Його відповідь: “Хто бачив Мене, той бачив Отця”, “Я в Отці, а Отець в Мені” (Ів. 14:8-11) — можна назвати наріжним каменем усієї земної Місії Христа, як Бога у людському тілі.

Але треба добре пам’ятати, що Місія Христа на землі зовсім не передбачала одного вшановування Бога-Отця чи Ісуса Христа, — її головна мета полягала в тому, щоб присутність Божу на Його славу передати кожній віруючий людині безпосередньо. Про це Христос молився у Своїй Первосвященицькій молитві: “І славу, що дав Ти Мені, Я дав їм, щоб вони були єдині, як і Ми єдині” (Ів. 17:22).

А шлях до слави Божої Христом відкритий для кожної людини, але за єдиною умовою — шанування Заповідей Господніх та життя згідно них. Про це чуємо з уст Христових: “Коли хто любить Мене, той береже Слово Моє, і Отець Мій полюбить його; і до нього прийдемо та оселю в нього зробимо” (Ів. 14:23).

Про таких людей Христос говорив, що Царство Небесне знаходиться в них усередині. Але мільйони християн, на жаль, не пішли Христовою стежиною до слави Божої в них, тому що не полюбили Божого Слова. А цим прирекли себе на безплідні пошуки чудес та присутності Бога осторонь себе.

Про це сумне явище у християнському світі з глибоким сердечним болем сповіщав Христос: “Прийдуть дні, що бажатимете бачити один з днів Сина Людського, та не побачите. І казатимуть вам: “Дивись, ось!” або “Дивись, там!” – не йдіть і не ганяйтесь! Бо, як блискавка, блиснувши з одного краю під небом до другого краю під небом світить, – так буде й Син людський дня Свого” (Лк. 17:22-24).

Запам’ятаймо: Відображений Христос у силі та славі Своїй у житті людському — це і є великий день Сина Людського на землі. Хто ж цей Божий день зневажив та пропустив, — не знайде його ніде та ніколи!

Триєдиний Бог у візуальному сприйнятті

Дослідивши духовну концепцію Триєдиного Бога у контексті Біблії, нас все одно не полишає думка: Чи Біблія дає нам підстави для візуального (видимого) сприйняття кожної з іпостасей Божих в окремих Особах? — На жаль, у Біблії ми знаходимо дуже мало випадків візуального з’явлення Бога-Отця і Бога-Сина разом, але в окремих особах. Тут ми обмежимось хіба одним видінням пророка Даниїла: “Я бачив у видіннях ночі, — аж ось із небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, нації та мови будуть служити Йому” (Дан. 7:13-14). І ще раз Даниїл бачить у видінні Всевишнього, Який не вимірюється часом: “Аж ось прийшов Старий днями, і даний був суд святим Всевишнього” (Дан. 7:22).

Ще більш конкретне видіння Бога-Отця і Ісуса Христа сповістив своїм убийникам першомученик Стефан: “А Стефан, сповнений Духа Святого, споглянувши на небо, побачив славу Божу та Ісуса, Який стояв праворуч Бога, промовив: “Ось бачу небеса відчинені і Сина Людського, Який стоїть праворуч Бога” (Дії 7:55-56).

Необхідно зауважити, що згадані тут чудесні видіння у Старому й Новому Завіті одержали святі мужі Божі, які на той час були сповнені Духом Святим. Таким чином, у цих видіннях брали участь всі три Особи Триєдиного Бога.

Подібне згаданим вище явище відбулося у час хрещення Христа у ріці Йордані, а також — у час переображення Христового. На Йордані, як і в День П’ятидесятниці, Дух Святий представлений у матеріалізованому вигляді — у виді голуба та у вогненних язиках, які осідали видимим способом на кожному з апостолів.

Слова мученика Стефана “бачу Сина Людського, Який стоїть праворуч Бога” не слід трактувати як якесь пониження Сина Божого перед Отцем. Правильно трактується це видіння Ісуса, Який стоїть, — як віддавання честі одному із перших мучеників за віру Христову. Але не слід забувати його, що і Сам Бог-Отець не показаний був Стефанові у сидячому вигляді, — він, як і згадані нами вище його попередники, бачив Бога у славі та величі Його.

Таким чином, коли у творчій та спасительній Місії Вічного Бога ми бачимо Його у трьох іпостасях, то це не дає нам жодних підстав думати про ієрархію у Триєдиному Бозі або розділення Його на “трьох Богів”.

Підтвердженням цієї істини є чудесне видіння апостола Івана слави небесного Єрусалиму, в якому згадуються Бог і Агнець, але у нероздільному, єдиному вигляді.

Простежимо окремі епізоди слави нового, небесного Єрусалиму та присутності в ньому Всемогутнього Бога.

Ось перше свідоцтво: “А храму не бачив я в ньому, бо Господь Бог Вседержитель та Агнець — його храм. І не потребує те місто сонця, ані місяця, щоб світили в ньому, бо слава Божа освітила його, а Світильник його — Агнець” (Об. 21:22-23).

Друге свідоцтво апостола Івана стосується Божого престолу у небесному Єрусалимі: “І вже більше не буде жодного прокльону; а престол Бога й Агнця буде в ньому, і слуги Його служитимуть Йому” (Об. 22:3).

Звернімо увагу на ці важливі свідоцтва: “Бог і Агнець — його храм” і “престол Бога й Агнця”, — один храм та один престол! Чий храм? Чий престол? – Бога й Агнця! Нема двох храмів, нема двох престолів. Бог у трьох іпостасях завершив Свою земну Місію у роді Людському. Вже Бог-Син не благає Отця: “Боже мій, Боже! Навіщо Ти Мене залишив?” Вже Бог-Дух Святий не веде людей до пізнання Живого Бога та Спасителя їхнього Ісуса Христа.

Про цей славетний фінал Місії Бога-Сина Ісуса Христа у Небесному Царстві силою Духа Святого сповіщає св. апостол Павло: “А тоді прийде кінець, коли Він (Христос) передасть Царство Богу й Отцеві, коли зруйнує всяке старшинування та всяку владу і силу. Бо Він повинен царювати, аж доки не покладе усіх ворогів під ноги Свої. І останній ворог зруйнується — смерть. Бо все впокорив під ноги Його. Коли ж каже, що все впокорено, то явно, що крім Того, Хто покорив Йому все. Коли ж упокориться Йому все, тоді і Сам Син упокориться Тому, Хто впокорив йому все, щоб Бог був усе в усьому” (1Кор. 15:24-28).

Але й у Вічному Небесному Царстві ми з особливою приємністю спостерігаємо та захоплюємося Божественною культурою відносин та взаємної поваги між Богом-Отцем та Богом-Сином. Так як на землі Христос-Посланник завжди з шанобою та благоговінням відносився до Бога-Отця, — так само Бог-Отець вшановує Свого Сина-Переможця у небі, титулуючи Його Агнцем та називаючи Небесний Храм і Престол Його Іменем. Нехай же зразок Божественної толерантності та шаноби буде найвищим прикладом для нашого життя, праці на Божій ниві та шанування один одного!

Хто знає про День Господній

Пройшовши благословенними Біблійними стежками вслід за Божественним Агнцем Христом та переконавшись у Його односутності з Богом-Отцем, перед нами все ще залишається одне питання, яке бентежить наш розум і серце. А походить воно від заяви Самого Спасителя про час настання Дня Господнього — вічного спасіння вірних Христових та вічного засудження невірних.

Згадуємо ці слова Христові: “Про день же той і годину ніхто не знає, ні ангели небесні, ні Син, — тільки Сам Отець Мій” (Мт. 24:36; Мр. 13:32).

Безумовно, що важко нам поєднати таку заяву Христову з численними Його свідоцтвами та інших авторів євангельських про абсолютну односутність Христа-Сина Божого з Богом-Отцем. Невже тайну Судного Божого Дня Отець Небесний утаїв від Свого Однородженого Сина? Невже Отець Небесний раптом Свого Сина прирівняв до службових духів-ангелів, які дійсно не знають тайн Божих та тайн Христової Церкви?

У такі припущення дуже важко повірити. А тим більше, що Ісус Христос волею Отця Небесного назначений Найвищим Суддею у цей День Господній. Невже від Самого Судді скритий День, коли Він чинитиме Боже Правосуддя?

У розв’язанні цього болючого питання допомагають нам насамперед базові тексти Слова Божого. Відомо, що майже всі сучасні переклади Біблії базуються на грецькому варіанті — першоджерелі — “Септуагінті”. Ось саме у грецькому варіанті знаходяться слова “ні Син”, чого немає у гебрейському першоджерелі. А тому у таких авторитетних перекладах Біблії як Біблія короля Якова, Ватиканський, Синодальний, Женевська Біблія, переклад Пантелеймона Куліша та інші, які базувались на староєврейському (гебрейському) оригіналі, слова “ні Син” відсутні.

Але навіть така авторитетна Біблійна історична аргументація ще не дає нам права на радикальні та категоричні висновки. Тому важливо у цьому питанні більшу увагу звернути на євангельсько-логічну аргументацію. А вона полягає в наступному:

Нам добре відомо, що за увесь час Своєї земної Місії Ісус Христос не робив акцент на Його Суддівській функції, а завжди наголошував на Своїй Спасительній функції. Для цього досить згадати домінуючий текст Нового Завіту: “Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого на світ, щоб осудив світ, але щоб спасся Ним світ” (Ів. 3:16-17).

А подальший текст цієї вікопомної заяви Христової розкриває усю глибину правосуддя Божого, в якому головними обвинувачами людей будуть вони самі: “Вирок людям полягає в тому, що Світло прийшло на світ, а люди більше полюбили темряву, ніж світло, бо були лихими їхні вчинки” (Ів. 3:19).

У контексті цього питання варто згадати перше читання Ісусом 61-го розділу пророка Ісаї у Назаретській синагозі, коли Він свідомо не дочитав слів пророка “і день помсти Бога нашого”.

На підставі вищезгаданого випливає логічний висновок: Христос прийшов на землю спасати людей, а не судити. На суд Божий люди через своє невірство та запеклість серця йдуть самостійно й свідомо. Про цю людську трагедію абсолютно однаково знає Отець Небесний і Божий Син Ісус Христос. Це не є тайною ні для Отця, ні для Сина. Але найвищий Гуманіст та Людинолюбець не захотів ще раз задовольняти безплідну цікавість непокаяних людей про День Господній, зіславшись на головну мету Свого Посольства на землі, а тому у цих словах Христових ніби захована така суть: “Моя Місія на землі — спасати людей, але Суд Божий прийде неодмінно, і Я вам, люди, сказав ясно: Ви самі є причиною вашого засудження. А коли це відбудеться, — Я зараз цим не цікавлюсь, це знаходиться у компетенції Отця Мого Небесного”. А тому є підстави не мати зауважень ні до грецького, ні до гебрейського оригіналів Біблії. Ісус Христос, Сущий Бог, насправді знає все!

Василь Боєчко