Я став вільним!

   Свідоцтво Івана Ключенка про навернення до живого Бога.

 

 « А Бог являє Свою любов до нас у тому,
що як ще  були  ми грішниками,
то Христос за нас умер». Рим. 5:8

Коли мені запропонували написати свідоцтво про те, як я прийшов до Бога, як я покаявся, я не задумуючись, відповів, що моє свідоцтво не буде цікавим – люди завжди очікують чогось надзвичайного, надприродного: звільнення від наркотиків, алкоголю, зцілення невиліковних хвороб,- все це як результат покаяння. А у мене все було просто. Я нічим не зловживав, шанований на роботі, добрий сім’янин, «не вбив, не вкрав» – і каятись особливо не було в чому.

Я відмовився, але думки про цю розмову не полишали мене. Перед моїми очима прокрутився «ролик», на якому були зафіксовані основні моменти мого життя. І я почав роздумувати над тим,чи дійсно моє покаяння відбулося так просто і чи так легко було Богові достукатися до мого серця?

Я народився і виріс у звичайній західноукраїнській сільській родині. Мої батьки вірили в Бога, але не знали Його. Мене, моїх братів та сестру батьки навчили молитву «Отче наш» та «Богородице Діво», і заставляли молитися зранку та перед сном. Я знав, що на небі є Бог, і Він все знає та все бачить, тому треба бути слухняним та не грішити, бо інакше Бог покарає. На цьому моє пізнання Бога закінчилось.

Коли я пішов до школи і навчився читати, мене захопив світ книг. Я читав дуже багато, і всюди, навіть під час уроків. У невдовзі моє читання та атеїстичне виховання, яке проводилося у школі, привели до того, що я почав сумніватися в існування Бога( хоча це не завадило мені ходити колядувати та святити паску). Я вже міг сперечатися з дорослими і доказувати їм, що Бога нема.

Так проминуло моє дитинство. А потім була служба в лавах радянської армії та навчання у Львівському Державному Університеті ім. Івана Франка. Мої погляди щодо віри не дуже змінилися, хоча я вже почав задумуватись над тим, чи дійсно життя на землі виникло само по собі, а чи був Творець? Я вже тоді відчув Божу руку, яка була наді мною, але ще не розумів Божої любові і не усвідомлював спасительної місії Христа. А десь у другій половині 80-тих років я почав ходити до церкви, найближчу від мого дому, віддаючи данину традиції – кожну неділю на ранкову службу і раз на рік – на сповідь. В цьому і полягала вся моя віра. А живого Бога  я так і не пізнав.

Тоді Бог почав діяти через мою доньку. У віці 12-13 років у неї несподівано з”явилося бажання ходити до церкви. Вона щиро повірила в Бога і хотіла всім серцем служити Йому. Одного разу вона принесла якусь книгу, в якій говорилося, що якщо в п’ятницю промовити певну кількість молитву «Отче наш», то Господь врятує із чистилища певне число померлих душ. Вона щиро вірила у це і просила мене і дружину, щоб ми молилися про це.

І саме в цей час я вперше зустрівся з віруючою людиною – Господь дав мені віруючого сусіда по садовій ділянці. Він свідчив мені про Бога, але моє серце ще було закрите. А одного разу він мене запросив на вуличну євангелізацію, яку проводила молодь ЦЄХБ у центрі нашого міста. Мене дуже здивувало і вразило те, що проповідували і славили Бога молоді хлопці та дівчата, а нас вчили, що віруючі – це сектанти, і всі вони переважно люди похилого віку. А тут – молодь, і серед них був навіть студент юридичного факультету державного університету. Я повернувся додому з незабутнім враженнями та ще й з Євангелією від Луки. Так відбулося моє перше знайомство з віруючими людьми та із Святим Письмом.

Проминуло ще декілька років. Моя дочка підросла і її вже не влаштовувала та духовна їжа, яку вона отримувала в номінальній церкві. Вона шукала живого Бога, і Бог привів її до євангельської церкви, спочатку до ЦЄХБ, а потім, через мого сусіда, який, будучи баптистом, порадив моїй дочці відвідувати ЦХВЄ «Воскресіння». Так вона почала ходити на молодіжні служіння, а потім і на недільні. Невдовзі ці зібрання разом з нею почав відвідувати і я, а через деякий час і моя дружина.

Відвідування зібрань та читання Нового Завіту почало змінювати мене, і моє серце потрохи почало відкриватися. І, нарешті, наступив такий момент, коли я зрозумів, що мені конче треба покаятись, але пізніше, в значно зрілому віці( «правда» ця знайома багатьом, хто почав пізнавати Божу волю, думка, яку хитро підкидає лукавий). Але за справу узявся Господь. Для мене великою несподіванкою стало рішення моєї доньки прийняти Святе Водне Хрещення по вірі. Це було влітку 1998року. Мене ще тоді стримав ворог. Але наступила осінь.

Я продовжував ходити на зібрання, а Господь продовжував працювати в моєму серці. Я дедалі гостріше почав відчувати, яким чужим і важким для мене було життя, яким я жив. Моє серце рвалося до Бога. Я з нетерпінням чекав неділі, щоб вийти на покаяння. Ось наступила неділя, а заклику до покаяння чомусь не було. У наступну – також. Але на третю неділю, як тільки прозвучав заклик до покаяння, я побіг… І я ніколи не забуду тих гарячих сліз, які виливав із моїх очей. Я ніколи не забуду тієї легкості, яка обгорнула мене, коли з моїх плечей впав тягар гріха, який стільки років гнітив мене. Я став вільним!

Я вступив у Завіт з Богом за кілька днів перед новим 1998 роком. Незабаром виповниться вже 14-ть років, відколи я з Господом і я запитую себе: «Чи легко було Богові достукатись до мого серця?» Ні! Я опирався, не приймав Божої благодаті, і такий дорогоцінний час життя яке дарував мені Господь, проводив надаремно. Я марнував не дні, а роки, які я міг присвятити Спасителеві, який дарував мені життя і Який пішов на розпяття, на Голгофу, щоб дарувати мені спасіння. Я дотепер не перестаю дякувати Богові за Його довготерпіння і за Його безмежну любов, які Він проявив до мене.

«Бо так Бог полюбив світ, що дав Сина Свого одно родженого, щоб кожен хто вірує в Нього не загинув, але мав життя вічне» Івана 3:16. І Він полюбив мене тоді, коли я ще був у гріхах. Хто я такий, що Він побачив мене серед мільярдів людей? А Він бачив мене, коли я ще був у зародку. Господь дарував мені життя, і Він не раз рятував мене від смерті: коли я попав під високу напругу і коли я падав із даху будинку, з риштування, отримавши при цьому незначні подряпини. Чи це не чудо?!. Та найбільше Боже чудо те, що Він врятував від смерті мене – зовні порядного, шанованого, достойного, а в середині грішного, недоброго, нечистого. «Не вбив, не вкрав» – так говорить багато людей, які не хочуть каятись.

Але чи дійсно так? Адже ми вбиваємо недобрим, жорстоким чи необдуманим словом! Вбиваємо самі себе вживаючи алкоголь, палячи цигарки. Крадемо на роботі, взявши якусь річ, не оплативши проїзд в транспорті і т.і. І коли я проаналізував своє колишнє зовні порядне життя, я жахнувся: я був винен майже і всіх десяти заповідях Божих. Чи було мені в чому каятись? Було… І хіба не чудо те, що Богові вдалося розм’якшити моє камінне серце і достукатись до нього?!

Ісус Христос взяв на Себе наші гріхи і поніс їх на Голгофу. Він приніс в жертву Самого Себе, і Він хоче, щоб ми прийняли Його любов і отримали вічне спасіння.

Слава нашому Господеві!