ЩАСТЯ БЛАГОСЛОВЕННОЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ
Цей рік у нашій Церкві був щедрим на врожай новонароджених дітей. У наш непростий час це Господнє благословення. Бог благословив дві сімейні пари двійнятками – сім’ю Ювченків та сім’ю Захарків, які дуже турбувались, чи взагалі матимуть дітей, і не раз просили Церкву молитись за них, – і ось Господь дав подвійне благословення.
Ми вводимо наших дітей у дуже проблематичний, у дуже важкий світ. Багато із присутніх тут людей втратили своє родинне щастя, втратили свій, а з ним – і свій шанс. Багато з того, що втрачено, повернути надзвичайно важко, але з Господом немає фатальних, безповоротних втрат. Нехай це буде підтримкою для тих, хто хоче зберегти й відновити своє сімейне щастя.
Сімейна трагедія не оминула й знаменитих Біблійних персонажів. Майже нікого з них… Бог може дуже високо підняти людину, але в такій царині як домобудівництво, будівництво сім’ї, ці люди втратили свій шанс, стали банкрутами. Як читаємо в Біблії, це міг бути не якийсь там великий гріх чи переступ, а всього лиш незначна похибка, як у водія автомобіля: на мить втратив із поля зору дорогу, відволікся на щось стороннє – й аварія, важкий фатум, часто непоправні втрати.
«Коли Господь не будує дому, даремно трудяться будівничі; коли Господь не стереже міста, даремно пильнують сторожі. Даремно встаєте ви рано, лягаєте пізно, і їсте хліб гіркий; а Він же дає і сон тим, кого любить. Ось і діти – спадщина Господня, плід тілесний – нагорода. Як стріли в руках сильного, так і сини молодого віку. Щасливий чоловік, що наповнив ними сагайдака свого! Не осоромляться вони коли говоритимуть у брамі з ворогами». І далі: «Ось так буде благословенний чоловік, що Бога боїться. Благословить тебе Господь із Сіону, і нехай дасть тобі бачити щасливу долю Єрусалиму по всі дні життя твого, і бачити онуків твоїх! Мир Ізраїлеві!»
Люблю ці 126 і 127 псалми. Багатьом людям це здається поетичною ідилією: так гарно написано, і чомусь так негарно все відбувається в нашому житті. Причина насамперед у тому, що людина пішла на супротив з Господом. Божу нагороду вирішила видалити зі свого життя. Людство навчилося не народжувати дітей, або народжувати тоді, коли їм хочеться й скільки їм потрібно, – решта знищувати, просто знищувати. Це означає, що рід людський виявився тотальним і колективним убивцею.
Наша країна посідає перше місце за дитячою смертністю й одне з останніх місць в Європі за тривалістю життя. Це наслідок виклику людини Богові, яка свої пріоритети й виміри поставила вище пріоритетів і вимірів Господніх. Це означає лише одне – люди не подолали свою стару природу. Вони прийняли ідеологію сатани, пішли на конфронтацію з Богом, і це просто прикрили якоюсь новою релігійною доктриною. Нині вони не звертають уваги на те, яку ціну платять за свою безбожність, і скільки проблем принесе їм день прийдешній…
У цій жахливій пустелі, у цьому величезному концентраційному таборі, в якому живемо, згідно Закону Божого побожна сім’я може створити життєдайний оазис. Ми звільнилися від комуністичного ярма, але ми не стали вільними людьми. Маємо свободу для всілякого гріх, а незалежність, яку повсюдно декларуємо, і якою хвалимося, – це незалежність від Бога. А це означає, що жодні нові президентські вибори чи нові патріотичні коаліції нас не врятують.
Наш народ має величезні борги перед Господом, бо своє життя вирішив влаштовувати всупереч Йому. Він надаремно Його вшановує у Різдві, у Великодні, у Богоявленні та інших релігійних святах. У цьому концтаборі, в колі сім’ї, людина створює собі карцер, свою внутрішню тюрму, внутрішню камеру. І серед життєдайної долини можна створити острів пустелі, безводної і безплідної. Ми самі є творцями нашої долі й нашої недолі. Можемо у цьому жахливому світі знаходити справжній відпочинок, справжнє задоволення, справжню реабілітацію, коли повертаємось у нашу рідну оселю. І для цього необов’язково мати гарний особняк, оточений кам’яним муром, – можемо жити у комуналці і наша квартира може стати неприступним бастіоном проти всієї нечисті й розтління, що нас оточує. Люди, що живуть у багатоповерхових будинках, дуже кривдяться тим, що відбувається в їхніх під’їздах, на сходових клітках. Я дуже їм співчуваю, бо й сам прожив не один десяток років у таких умовах. Але, любі браття й сестри, це і є наш євангелизм. Це наше покликання, дуже нелегка робота: навчити мешканців нашого під’їзду не оскверняти місце спільного користування. Це навіть більше ніж виголосити з балкону мерії чи в опері найкращу євангелізаційну проповідь.
Повернутися й створити свою оазу цілком можливо. Усе залежить від того, наскільки ми спустили у своє життя Господа. Чи ми можемо зробити віруючими й високоморальними дітей своїх, коли заставляємо їх щоденно читати Слово Боже? Ні! Я кажу це абсолютно відповідально. Діти будуть сприймати таку вимогу як покарання. Яким же чином наші діти, наша молодь запалюється до Слова Божого? – Коли самі батьки пізнали Того, хто був від початку, коли стали для них живою, написаною на їхніх скрижалях Біблією. Там, де є глибока батьківська віра, – відбувається чудо, якому не може супротивитися жодна зла сила – чи ми маємо дуже нездоровий колектив на праці нашій, чи дуже поганих попутчиків у нашій подорожі, чи маємо дуже неприємних сусідів, і чи маємо дуже проблематичних дітей.
Сьогодні існують сотні інструкцій. Я сам відредагував понад двадцять книжок іноземних авторів, які рясніли теоріями й правилами виховання дітей. Та усе це лише суха теорія, яка не досягає серця дитини. Дитині потрібний бути втілений і окреслений Христос із Його вічним Законом ужитті їхніх батьків, у їхній мові, у їхніх взаєминах, у їхній відданості. Пам’ятаємо Послання Павла до Ефесян: «Батьки, не дратуйте дітей ваших, а виховуйте їх у науці і в нагадуванні Господньому» (Еф. 6:4). Ми повинні зрозуміти, що не можемо дратувати дітей своїми надмірними вимогами: «ти мусиш читати, мусиш молитися, ти не повинен, ти не повинна… Ти повинен лише «так», – увесь час – моралістка. Апостол Павло, каже: «Я нічого такого сказати, чого Господь не вчинив через мене – словом і ділом» (Рим. 15:18). У цьому світі, в якому Господь повелів нам жити, ми мусимо розуміти, що наше відношення до дітей наших визначає, якою буде наша майбутність, якою буде наша вічність».
Світ, як море водою, переповнений спокусами й звабливостями, сьогоднішній світ випорожнений морально. Чому молода людина поводиться аморально? Чому молода дівчина, чи навіть жінка не щадить свої нирки, – оголює живіт і спину, знаючи, що це рано чим пізно обернеться важкою хворобою нирок. Чому якийсь деградований дизайнер, керований сатанинськими мотивами, придумує кожного місяця нові витвори символічної сатанинської одежі, і люди так радо одягають це? – Це свідчить що людина втратила контроль духа над своїм тілом, над своїм менталітетом, над своєю моральністю. Людина втратила Божий контроль культури й будівництва своєї особи і своєї долі. А це означає, що світ стає тоталітарним, він відлучився від керування Господнього, і сатана може ним маніпулювати так, як скульптор маніпулює глиною чи гіпсом. Тому є лише одна лабораторія, одна майстерня духовна, де формуються сильні особистості, сильні благородні люди – це наша християнська сім’я, де немає фальші, де немає дволикості, де немає насильства, немає фарисейства, де є просто натуральне відображення образу Господнього і Його мудрості. У такій сім’ї моралістка непотрібна. Перенесімо Божу благодать, Божу істину і Божий вплив у всі сфери нашого життя, – і будемо щасливі з дітьми й нащадками нашими.
Ми дивуємося, чому дитина відбилася від рук, а часто й не помічаємо, що приносимо в нашу сім’ю. Так, ми маємо бізнес, маємо прибутки, маємо надто динамічне життя, яке багатьох сьогодні захопило, але наша дитина увечері вкладається в ліжко, можливо, навіть не нагодована. Десь накопичується капітал, а в каструлях порожньо, або одна й та ж їжа – пельмені й кава. Бо в нас немає часу, бо ми завжди біжимо, ми доганяємо свою тінь, і наступаємо знову на ті граблі.
Це особлива спокуса, яку переживають наші діти. Вони нам не скажуть, що вони пережили в школі, скільки скверни, скільки провокацій довелось їм витерпіти за чач, що його провели у школі, або навіть у садочку. Вони повертаються до свого дому, а там – протяги, там сумно, там немає нічого натурального, правдивого, там немає Божого духа, там немає Божого тепла, ласки. Вони з пустелі зовнішньої перейшли в пустелю домашню. А пізніше з того концтабору вони іще переходять якби у свій карцер. Батьки, коли приходять додому, не мають радості від заробленого гроша, бо перед їхніми очима найпечальніша картина – їхні втрачені діти, для яких батьки давно перестали бути авторитетами, для яких батьки давно не є прикладом, а це – втрачений найсильніший важіль виховання молодої генерації. Це говорить про те, що в душах запанував мороз, запанувала тоталітарна система, яка знищує особистість. Ми все ще люди, але ми перестали бути особистостями.
В одному з Послань апостола Павла є такі слова: «Ти ж наслідував мене в науці, житті, у меті, витривалості, у вірі й довготерпінні» (2 Тим. 3:10). Чи це добре наслідування? Мене виганяли зі школи й з університету. Чи згідні ви, мої діти, на таке? Мене дуже часто допитували й принижували, я був багато місяців безробітним, бо мене не хотіли прийняти на найгіршу роботу. Мене викрадали з дому і саджали в тюрму, й родина нічого про мене не знала. Чи хотіли б ви, мої нащадки, усе це наслідувати? «Тату, чи дідусю, – напевне скажуть, – ти нам того не говори, бо це дуже неприємні речі». Але цей мудрий Божий чоловік саме це говорить. Тож я запитую: «Чи діти наші відчувають мету нашого життя?».
Я особисто ніколи не забуду свого покійного батька. Я навчався на третьому курсі університету, коли із села до мене на квартиру, яку винаймав, приїхав мій батько. Він пішов, порозглядався по коридорах нашого університету, і розплакався : «Сину, ти того університету не закінчиш, – мені це Господь сказав». «Батьку, ви мені Америки не відкрили, – відповів я, – за про це ще з першого курсу, хоч я й персональний стипендіат, і дуже високо мене тут носять. Ви лиш, прошу, не плачте…». Я знав мету своїх батьків, і ця мета спонтанно переливалась у мою душу. Ми були «штундами». Нам вибивали вікна, (а треба сказати, робили це віруючі традиційних церков). Був іще немовлям, і мене всього обсипало склом, бо моя колисочка стояла саме під вікном, яке брутально розбили «християни».
Любі браття й сестри, передати ідею Христову не можна словами, не можна великими науками, не вдасться ще зробити й за допомогою якихось дослідів. Треба просто бути Христоцентричною людиною. Христа не можне не любити. Перед Христом не можна широко рота відкривати, перед Христом не можна некрасиво й неетично одягатися, перед Христом неможливо говорити некультурно, перед Христом не можна підвищувати голос, перед Христом не можна неправду говорити. Ми усе це знаємо, але ці чесноти мусять перенестися у наше життя.
Мені пригадується, як наша мама розкладала картоплини для голодуючих зі сходу України, які щоденно бували в селі. Щонайменше двадцять бували щоденно у нашій хатині. Відривала від наших уст і пісну кукурудзяну кашу, чи бідненьку зупу, аби хоч що-небудь дати голодним і знеможеним. Це вкарбувалося у наші душі, а тому коли я ще й нині зустрічаю людину, то перше спонтанно цікавлюся, – чи ти сьогодні їв? Інколи здається, що то весь світ голодний, увесь світ недоїдає, як ми колись у дитинстві… Та коли б нині мене хтось запитав, чи ти є щасливою людиною? Не буду кричати й декларувати це, але кожна клітина мого єства буде мовити подяці Господу, бо я є найщасливіша людина на світі!
Якщо голод фізичний створює такі важкі проблеми, то уявімо собі, що може зробити голод духовний, коли людина не має мети. Педагоги в сучасній загальноосвітній школі безсилі. Педагогічна мудрість збанкрутувала, немає засобів, аби зупинити деградацію дітей. Кажуть: «якось то буде, може колись переростуть»… Так само кажуть і деякі наші віруючі батьки, діти яких ходять у недільну школу… Скажу одне – батьки, які не знають себе, ніколи не битимуть тривого за своїх дітей. А все починається від втрати мети нашого життя. Скажу більше: перед багатьма вона взагалі ніколи й не стояла. Ці люди – християни, але без ідеї.
Куди йде Україна? Сьогодні тут плакала наша сестра Наталя Зентек. Яку частенько бачу в місті, коли вона з паличкою спішить кудись в свої вісімдесят років, рятувати тих, які не хочуть, щоби їх рятували. Колись письменниця й багаторічний в’язень концтаборів Ірина Калинець казала: «Україна відбудеться тоді, коли до влади прийдуть діти, які народилися в 1991 році.» Чим втішить нас це покоління? Воно стало жахливо узалежненим від гріха. Нове покоління, на яке покладали надію, сало вільним у розпусті й незалежним від Бога. Ось що ми маємо.
Тому, хто навчився слідувати за Господом у Його стражданнях, у Його приниженні, у Його відкиненні, – той обов’язково скарбує собі нетлінний скарб. І найперше той скарб ми бачимо в наших дітях. Я ніколи не захочу, аби мої діти були схожими на мене. Не хочу аби повторили мої слабкості, мої вади, мої кульгавості. Я прошу Бога, аби мої діти, онуки і правнуки, (якщо я іще колись їх дочекаюся) були ліпшими від мене. Апостол Павло мав сміливість сказати таке: «Будьте подібні до мене». Бо знав, що ніхто з них не міг сказати: «Павле, говориш ти одне, а робиш – інше». Не могли докорити його в дворушництві, не могли докорити його у фальші. Не могли сказати: «Ти голосно говориш про Христа, та Христос чомусь повчить і не промовляє твоїм життям».
Маємо прекрасне започаткування у нашій Церкві – чудові християнські спільноти, або як їх називають «Домобудівничі». Раджу вам, особливо ініціаторам, не шукайте для тих «Домобудівничих» великих, кимось написаних інструкцій. Знаходьте у колективі Церкви (нашої чи іншої), тих людей, які могли б порадити, які могли б стати живим взірцем, як створити оазис серед пустелі. Як створити бастіон, неприступний для демонічних сил у нашому християнському домі. Колосальна відповідальність лежить на нас, батьках, на Церкві, щоб зберегти цей острів свободи Духа Божого, острів незалежності від демонічних сил, острів культури, усякої чесноти й мудрості, головною ж вершиною цього острова є наша сім’я, наші правильні стосунки між батьками й дітьми.
