Пухальська Ольга – Моє навернення

Одного разу(було це перед початком Перебудови) я була приємно вражена тим, що по Львівському радіо почула незвичайне оголошення. В ньому оповіщалося, що в Палаці спорту по вулиці Черняховського з 1-го по 21-е серпня американський проповідник(прізвище не пригадую) проводить євангелізаційні служіння. Вони відбуваються щодня з 18-ї години, а в суботу і неділю ще й о 10-й зранку. Там можна придбати Біблію та іншу духовну літературу.

Як?! В атеїстичному Союзі відбуваються  такі заходи? І про це інформують засоби масової інформації по всій області? Неймовірно! Найголовніше для мене було те, що можна придбати Біблію. Я дуже хотіла її мати. В нашої мами була старенька Євангелія, а Біблії не було. Мама не раз із жалем говорила, що її нема де дістати. Колишні ж Біблії, що люди мали, живе Боже Слово, позакопували в домовинах разом з померлими, бо такий був нерозумний звичай в народі.

О, я мушу придбати Біблію, скільки б вона не коштувала. Шкода тільки, що не на цьому тижні, бо працюю в другу зміну. Коли прийшла в Палац спорту, служіння вже розпочалося. У фойє – нікого, крім продавця з літературою. Якраз те, що мені треба. Взяла я Біблію і хотіла йти додому; але ні, зайду ще в зал, подивлюся. Зайшла . А там гарно-гарно прикрашена живими квітами велика сцена. Величезний зал заповнений людьми. Згодом серед них, на моє здивування, помітила знайомих мені по роботі.

Із кафедри линуло слово проповідника. Але як вправно вела переклад мила молода дівчина! Я з російської на українську мову так швидко не могла б перекладати, як вона з англійської. Я такого ще не чула і не бачила.

Говорилося про те, що мені знайоме з дитинства, бо я росла у віруючої мами і сама вірила в Бога, але стала блудною донькою і десятки років Божого Слова не чула. На лавах були ще місця. Я сіла, щоб послухати. Слово Боже проникало до глибини мого серця. Від того воно починало танути. Як воно плакало! Як воно каялося!

Я  не пропустила жодного подальшого служіння, якщо графік роботи мені це дозволяв. Згодом слухачів стали запрошувати на підготовку до водного хрещення, яке мало відбутися останнього євангелізаційного дня, 21-го серпня.

В класі для підготовки збиралися люди. Пішла туди і я. Там на стіні в самому центрі висів великий дощатий хрест. До нього не молилися, але він там був. Для мене це було чужим. В моєму домі ніколи я не бачила ні хрестів, ні ікон. До них не молилися, ми молилися до Бога живого, аж поки ворог нас усіх чотирьох дітей не звів з тієї дороги. Самі винуваті в тому.

Тільки тепер мені стало відомо: євангелізує Церква Адвентистів Сьомого Дня, що по вулиці Галини Гурської у Львові. Тут святкують у суботу. Але хрещення Духом Святим в них нема. А я в юності була хрещена  Духом святим. Ми з мамою ходили до суботників. Я хотіла визначитися як мені бути і не могла. Суботу я додержувати не зможу, бо бувають суботи робочими. Суботи ми з чоловіком чекали, щоб поїхати в село помогти батькам, чи виїхати на природу. В той же час я розуміла, що мені потрібно прийняти водне хрещення.

Після великих вагань я записалася до хрещення. І треба ж статися такому! Напередодні отримую телеграму із запрошенням для телефонної розмови з рідною сестрою, що жила в Сибіру. Більше тридцяти років ми листувалися або зустрічалися та ні разу не вдавалися до такої форми спілкування і тут, раптом, на третю годину дня якраз 21-го серпня треба бути на головній пошті для розмови. А це такий час, що не раніше, не пізніше я хрещення прийняти не можу. «От ворог працює! – подумала я,- це його старання, хіба він так легко відпустить душу із своїх пазурів?». На хрещенні мене не було.

Але, як я зрозуміла пізніше, в тому була воля Божа. Його думки – то не наші думки. Його думки про нас не на зло, а на добро. Він для мене приготував те місце, де я зможу Йому служити в чистій і добрій совісті. Щоправда, до цього мені довелося йти ще біля двох років.

Я з насолодою читала Біблію і не раз ловила себе на тому, що коли брала її в руки для читання, уста самі розпливалися в широкій посмішці. Я наперед смакувала той божественний напій. При тому в мене виникало безліч питань. Їх кількість зростала, а відповіді я не знала де шукати.

Аж ось до нас додому завітало двоє людей з журналами. Вони заговорили про Бога. Дочка їх запросила в хату і ми провели з ними кілька приємних годин. Вони обіцяли прийти через тиждень ще. Я знаю, як люди можуть обіцяти, а потім забувають виконати обіцянки, тому просила: «Боже,нехай до нас прийдуть ще ці люди». І вони регулярно приходили півтора року.

Вони ніяк не могли мене втиснути  в свою навчальну програму по їхній книзі. Мені хотілося читати Біблію, починаючи від першої сторінки, і як тільки виникне питання, одразу отримати відповідь,- та їх це не влаштовувало. Так само і мене не задовольняла їхня програма. Але якось воно з тертям пішло таки по-їхньому.

Якби я не отримала біблійної науки від мами і якби не читала Біблії, не знаю, якою б дорогою прийшлося іти. Але слава Богу, Він направляв мої дороги Сам.

Багато тлумачень наших гостей ми не сприймали, бо бачили розбіжності зі Словом Божим. Згідно їхньої програми для мене підходив розділ про водне хрещення. Я вже знала, що мені з ними не по дорозі. Колись я чула, що у Львові в районі Високого Замку є церква, де віруючі хрещені Духом Святим. «Отака церква мені потрібна, колись я до них прийду, – твердо вирішила я. – Я знайду їх».

Може б я ще довго збиралася їх шукати, якби Господь не підігнав мене «прутиком». Захворів приступами страху мій внучок( йому було тоді п’ять з половиною рочків). Малий серед ночі прокидався від страху, весь пружний, сильно кричав, сльози котилися горохом, тремтів, як рибка, зубки стукотіли, зрачки розширювалися на все очко. Дочка брала його на руки, а він, будучи на її руках, кричав щодуху: «Мамочко, де ви?.Я боюся!», і знову повторював ті слова. Так тривало хвилин 10-15, потім знесилений він затихав.

Назавтра сусіди питалися: «Що у вас сталося, що так дитина кричала?». Такі приступи продовжувалися що далі, то частіше. До лікарів зверталися, але безрезультатно. Лише 5 днів пройшло після останнього приступу і ось він знову. Я бачила його перебіг, бо діти з внуками тоді ночували в нас. Це було в ніч проти п’ятниці , ми всі були пригнічені.

Як те дитя може одужати, коли його слабенька нервова система раз по раз переносить такі неймовірні стреси? Чим йому зарадити? Що я можу? Нічого. Подушка мокра від сліз, сон пропав. Думки, як чорні хмари…

І раптом з’явився світлий промінь надії: «Я безсила. Але я точно знаю Хто мені може помогти – тільки Бог! Боже, оздорови його. Ти сильний, Ти все можеш, Ти – живий, Ти вчора, сьогодні і навіки той самий. Тієї ж неділі піду до п’ятидесятників. Вони хрещені Духом Святим. З ними Ти є. Я знайду ту церкву. Ти мене там приймеш і почуєш…» Бог дав мені велику віру. Найближчі два дні( п’ятниця і субота) здавалися мені вічністю. Я не могла дочекатися неділі.

В сусідньому домі проживає жінка, про яку я чула, що вона відвідує п’ятидесятницьку церкву. Прийшла я до неї в неділю зранку і прошу: «Наталю, заведи мене до своєї  церкви». В неї двоє маленьких діточок і вона мені каже: «Тьотю Олю, я сьогодні до церкви мала не йти. Якби я пішла, то в цей час ви б мене вдома вже не застали. Але видно, Божа воля є на те, щоб Вас було кому завести. Зараз я скажу чоловікові, щоб залишився з дітьми, і ми підемо. Але якщо Ви не хочете там відрізнятися від усіх, то візьміть хустинку або шарфик, щоб покрити голову». То була сестра Наталя Фішкіс. І вона мене привела в Дім молитви по вул. Семафорна 1(нині вул. Папарівка). Ми прийшли навіть завчасно.

Почалося служіння молитвою. Я думала, що прийшла молитися тільки про здоров’я внука, а тут кожне слово проповіді промовляло до мене особисто. Воно звинувачувало мене, докоряло, навчало, направляло, кликало. Думаю собі: « Тут зібралося зо дві тисячі людей. Усі шукають Божого лиця, усі святі. А я яка між ними? Чого шукаю, як живу?».Такий маю жаль, що покинула Бога, що тим багато болю причинила мамі, що жила в гріхах… Гарячі сльози спливали ручаями, безупинку. Я каялася і плакала під час проповіді, в час пісні, в час молитви. На мої сльози не хусточки, а рушники потрібно було мати. До зараз не збагну, як організм може стільки сліз видати за один раз? То було незабутнє, глибоке покаяння. І навернення. Cлава Богу за ту потужну роботу Духа Святого в моєму сумлінні. Сталося так, що молитва покаяння була на першому місці, а про здоров’я внука – на другому.

Мої домашні знали куди і для чого я тоді пішла. Згодом з’ясувалось, що, не домовляючись між собою, вдома молився чоловік і моя дочка, яка пізніше, перейшовши через великі випробування, також пішла за Господом. Подяка Богові!

І тут самі собою на думку приходять слова: Це ті, що прийшли від горя великого і випрали одежі свої і вибілили їх у крові Агнця». Об’яв.7:13-14 (Переклад І.Хоменка).

Та хвороба внука була на славу Божу, бо від тоді приступи страху ні разу його не турбували аж досі. Скоро йому виповниться 24 роки. Господь його Сам оздоровив! Сталося велике Боже чудо в нашому житті! Слава Богу! Він – найкращий лікар тіла і душу. Він живий, люблячий, довготерпеливий, многомилостивий і всепрощаючий. Він і грішників вислуховує, щоб вони приходили до Нього в покаянні. Бог не хоче смерті грішника. Через пророка Єзекиїла Він каже:«Хіба ж Мені смерть грішника мила, а не те, щоб він відвернувся від своєї поведінки та й жив?» Єз. 33:11 «Чого ж вам вмирати? Наверніться та й живіть!». Єз. 18:31-32. Бог скорий прощати.

І мені простив. Я прийняла святе водне хрещення по вірі 3 вересня 1993 року. В січні місяці перевелася в п’ятидесятницьку церкву по вул. Пекарській 59, бо сюди мені вдвоє ближче добиратися.

Господь мене оприділив туди, де мені найкраще. Я радію в Господі і вдячна Йому за все. Як добрий батько прийняв блудного сина, так добрий Отець небесний прийняв мене, блудну доньку. Він обмив мене з болота гріха, прийняв у Свій дім, до Своєї черідки, дав нову одежу і сандалі, ще й дав батьківського персня на руку.

Пухальська Ольга