Сім’я. Держава. Церква.

Д-р Василь Боєчко, Єпископ Церкви ХВЄ в Україні

Доповідь на ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції
у Кам
янець-Подільському державному педагогічному університеті ім. Івана Огієнка.

15 січня 2009 року, м. Камянець-Подільський

Сім’я. Держава. Церква.

І. Єдність у різноманітному.

Філософсько-аналітичний погляд на Біблійні витоки трьох суспільних інституцій – сім’я, держава, церква – здатний робити висновок про алогічність (несумісність) їхнього спільного існування. А підстава для такого висновку є, і навіть не філософська, а Біблійна: Сім’я і церква – синоніми у Божій світобудові, а держава – антонім супроти них. Адже архітектором та натхненником будови сім’ї є Сам Господь Бог (1Мс. 2:18, 24); церкву заснував і благословив Ісус Христос (Мт. 16:18); а створення держави допустив Господь Бог через боговідступництво людей, всупереч Своєї волі. Про цей вимушений акт Божої діяльності читаємо у пророка Осії: «Я дав тобі царя у гніві Своєму, і забрав у ревності Своїй» (Ос. 13:11).

Але згідно Божого Провидіння людство приречене жити у нерозривній єдності цих трьох інституцій, а саме: Церква, яка має небесне походження, покликана бути світлом та сіллю роду людського; благословенна сім’я є виразником і втіленням духовності в суспільстві; а разом вони оберігають державу від моральної деформації та деградації.

Чи завжди держава сприяє такій тріаді? – Далеко не завжди. Але це зовсім не звільняє християнську сім’ю і церкву від їхнього надзвичайного посланництва у цьому світі – згідно слів Христових: «Ви – сіль землі; ви – світло для світу» (Мт. 5:13-14) і «Ідіть же і навчайте всі народи, навчаючи їх додержувати все, що Я заповідав вам!» (Мт. 28:19-20).

Як же відбувається це просвітництво і чи завжди держава бажає та заохочує його? – Відповідь уже була вище – більш негативна, ніж позитивна. Але цей просвітницький і рятівний вплив на державу відбувається незалежно від негативної позиції держави, – так само, як сонце освітлює злих і добрих людей, і дощ посилає Господь на праведних і на неправедних.

Біблійна і світова історія залишила нам чимало прикладів верховенства Божої моралі над духовним розтлінням: Люди Божої моралі ніколи не просилися у державні структури, – їх наполегливо пошукували вищі державні мужі тоді, коли очевидним було нищівне банкрутство їхньої безбожної моралі.

Якщо ми віримо, що Господь Бог – Творець роду людського і що Його Закони є гарантом щасливої людської долі, то, віримо ми в це чи не віримо, ігнорування Творця і Його Законів неодмінно веде до банкрутства антибіблійної будови та людських ілюзій.

Але Господь Бог у Своїй сутності є неперевершеним гуманістом, Він є Богом усього людства, в тому числі тієї його частини, яка є безбожницькою та боговідступницькою. Тому-то, неблагословенну інституцію «державу» Він міцно з’єднав із двома благословенними від Нього інституціями – церквою та побожною сім’єю.

Переконливим прикладом цієї програми Божої є історія закінчення епохи Богом береженого суддівства в Ізраїлі та перехід до тоталітаризму державної структури. Важливо звернути увагу на один важливий аспект Божого визначення втрати теократичності (Богоцентризму) народу Ізраїля та започаткування державного тоталітаризму. А він полягав у одному – в сімейній руїні двох останніх суддів ізраїльських – Ілія та Самуїла.

Згадаймо у цьому контексті Божий присуд цим суддям: Щодо Ілія: «Ти вшановував синів своїх більше, ніж Мене, щоб ви потовстіли від найкращих частин усякого Ізраїлевого дару. Бо Я шаную тих, хто Мене шанує, а ті, хто зневажає Мене, – будуть зневажені» (1Сам. 2:29-30). І щодо Самуїла: «І сталося, коли Самуїл постарівся, то поставив синів своїх за суддів для Ізраїля. Але сини його не йшли його дорогою, і вхилялись до зиску, і брали підкуп, і ламали Закона» (1Сам. 8:1-3).

Звернімо увагу на три причини виникнення держави – всупереч волі Божій, і всі вони народилися у лоні сім’ї суддів ізраїльських, а саме: хабарництво, аморальність та авторитаризм. Коли вибрані Богом люди непомітно згрішили проти Божих засад моральності, тоді над народом нависла найбільша загроза – зловісна тінь авторитаризму, тобто необмеженої одноосібної влади над народом. У згаданому вище Біблійному тексті чуємо: «Самуїл поставив своїх синів суддями над Ізраїлем», – що абсолютно суперечило Божому плану правління народом. Ось згадаймо цей Божий план: «А коли Господь ставив їм суддів, то Господь був із суддею і рятував їх із руки їхніх ворогів по всі дні того судді. І бувало, коли умирав той суддя, то вони знову псувалися більше від своїх батьків, щоб іти за іншими богами, і вони не кидали своїх чинів та своєї неслухняної дороги» (Суд. 2:18-19). Подібних сумних прикладів нещастя народів та держав з причини сімейної аморальності правителів у Біблії є чимало, а у світовій історії – безліч.

Безумовно, хтось може опонувати Біблії: Навіщо у Святій Книзі описані сумні картини та трагічні поразки «святих родин»? Чи не краще було би промовчати, як це зазвичай робить нечесна світська історія? – Відповідь проста: Біблія – це Книга найвищої честі та моральності. А тому вона на своїх сторінках помістила трагічні віхи з історії знаменитих людей, щоб мільйони людського роду не повторили їхніх помилок та не відхилились від Божих дороговказів.

Тому-то у Божому моральному кодексі найвищого правителя держави зустрічаємо насамперед головні засади його державного статусу: Богопізнання, статева чистота та матеріальна непорочність.

Ось фрагменти цього Кодексу честі найвищого правителя держави: «Поставиш над собою царя, якого вибере тобі Господь, Бог твій.

  • Нехай не примножить собі жінок, щоб не відступило серце його від Бога;
  • Нехай не примножує собі срібла і золота.
  • Нехай вчиться із Книги Закону Божого усі дні свого життя.
  • Нехай не гордує серце його своїми братами» (5Мс. 17:14-20).

Що ж відповіла нам на це Біблійна та світова історія?

Дотримання цих головних засад Божого Кодексу державного правителя завжди забезпечувало державі мир, стабільність та процвітання. А ігнорування їх – національний розбрат, приниження, рабство, полон та зникнення могутніх держав з лиця землі.

Скажемо більше: Господь Бог дбав про благополуччя народів навіть у ті часи, коли вони зухвало відступали від Бога.

Що ж залишається робити Богові, коли створений та освячений Ним інститут сім’ї зруйнований, а держава – на краю катастрофи?

І тоді людинолюбний Господь готовий рятувати невдячний та непокірний народ і оберігати гармонію суспільних відносин. Цю Божу істину ми чуємо з уст зневаженого народом Божого обранця Самуїла в час створення держави Ізраїль: «Бо Господь не залишить народу Свого ради Свого великого Імення, бо зволив Господь зробити вас Своїм народом. Також я, – не дай мені, Боже, грішити проти Господа, щоб перестав я молитися за вас! І я буду наставляти вас на дорогу добру та просту. А якщо ви справді будете чинити зло, – то загинете ви і ваш цар!» (1Сам. 12:22-25).

Отож у Бога нема проблем у питанні збереження єдності у різноманітному. Проблеми є у нас, людях. Створюємо їх легко, але долати не під силу, а часто – й неможливо.

А оскільки тема взаємозв’язку сім’ї та держави є вічною та планетарною, тому у цьому дослідженні ставиться головний акцент не на Біблійних засадах побудови сім’ї, а більше – на безбожній психології людства, яка невпинно веде до руїни інституції сім’ї, а за нею – і до руїни держави.

 

ІІ. Вавилонське помішання

Коли у державі, в народі чи в сім’ї запановує хаос та безладдя, тоді часто вживаємо Біблійний термін «вавилонське помішання» – від Біблійного епізоду, коли нащадки Каїна віддалилися від обличчя Божого і забажали увіковічнити своє ім’я у будові «Вавилонської вежі» «висотою аж до неба» (1Мс. 11:1-3). Люди відійшли від Богоцентризму до егоцентризму, що засудив Господь Бог, розділивши їхню одну мову на різні, щоб вони не розуміли один одного.

Одвічний супротивник Божий та ворог людства сатана добре знав споконвіку, що вершиною Божої світобудови є благословенна сім’я, яка є найголовнішим елементом державної будови. Вище вже було зазначено, що навіть побудовану всупереч Богу державу Господь обіцяв оберігати – ради благополуччя такого невдячного і непокірного народу.

Такий надмірний гуманізм Божий явно був не по серцю сатані, а тому його зловіщий людиноненависницький план полягав у наступному: Спровоковану ним державу йому руйнувати не потрібно, – вона сама собою розвалиться, коли він зруйнує основні клітини її будови – сім’ю. А оскільки він ніколи не був творчою та оригінальною особою, то головними засобами його діяльності є спотворення та руїна результатів Божого розуму та Божої творчості. Тож звернімо увагу на основні елементи руйнівної діяльності сатани щодо сім’ї, а за нею – і щодо держави:

1. Полігамія замість моногамії.

Полігамія (многоженство) нерідко зустрічається у Біблії, але там не знайдемо ні одного випадку, коли б Господь рекомендував її комусь або похваляв. У цьому явищі завжди була виключно воля людська, і Біблія неупереджено констатує, що кожна полігамна сім’я була нещасливою і несла дуже гіркі наслідки. Бо ж Божий статус сім’ї навіки-віків залишається незмінним, тобто моногамним:

«Покине чоловік батька свого і матір свою, та й пригорнеться до дружини своєї, – і стануть вони одним тілом» (1Мс. 2:24). Цю Божу істину ще раз підтвердив Ісус Христос: «Хіба ви не читали, що Творець їхній спочатку створив їх чоловіком і дружиною?» (Мт. 19:4). – Ці постанови Господні говорять про одну непорушну істину: Бог установив у роді людському єдиний шлюбний закон – моногамний! А чинність шлюбного закону – до смерті одного з учасників шлюбного єднання. Про це читаємо у апостола Павла: «Дружина зв’язана шлюбним законом, доки живий її чоловік; коли ж помре її чоловік, то вільна вона вийти заміж за кого захоче, аби тільки в Господі» (1Кор. 7:39).

Біблія неупереджено констатує плачевні наслідки порушення закону моногамності великими її персонажами: від Авраама пішло два непримиренних між собою народи – ізраїльський та арабський; Мойсей був близький до покарання смертю від Бога за провокацію другої дружини; Гедеон за полігамію та ідолопоклонство в один день втратив 70 своїх синів; гріх Давида спровокував у державі громадянську війну, де воювали армії сина і батька; полігамія Соломона довела до розколу держави та зникнення її з лиця землі. Але цей сумний перелік родинних та державних трагедій на ґрунті полігамії далеко неповний.

Які ж висновки зробило людство з Біблійних застережень? – Позитивних висновків не зроблено жодних, а проблема значно поглибилась і набула загрозливого стану для долі людства.

2. Статева розбещеність. Шлюбна зрада. Целібат.

У відповідь на єврейське запитання про подружнє розлучення Христос міг послатися на Святе Письмо, яке, безумовно, для них було найвищим авторитетом: «Хіба ви не читали?»

А що можна чекати в питанні священності шлюбу від народів, які не читають Святого Письма або відкрито ігнорують його?

Результати цього сьогодні очевидні.

Ісламський світ, який вважає себе нащадками Авраама, не звернув увагу на Божу оцінку Авраамової полігамії, підпав під вплив лжепророка Мухаммеда, а тому пішов двома шляхами, протилежними тим, які Бог вказував Авраамові, а саме:

а) Іслам узаконив полігамію.

б) Дух лжепророка навчив арабів непримиренності до Ізраїля, рівно ж як і до всього християнського світу.

Що сьогодні має світ від арабської християнофобії, коментувати не потрібно. Але хтось може заперечити: А все ж таки закони шаріату зберегли арабську сім’ю більше, ніж вільнодумство християн. – Це дуже хибна думка. Адже шаріат найбільш грубо порушив Божий Закон шлюбності – «двоє будуть одним тілом», бо ж у гаремі жінка перестає бути духовною соратницею мужа, – вона є звичайним предметом егоїзму чоловіка, а більше того – пригнобленим та безправним членом суспільства.

А Божий принцип подружжя полягає насамперед у духовному єднанні чоловіка і дружини, у їхньому взаємному «пізнанні» (саме цим терміном Біблія освячує інтимне єднання подружжя: спочатку духовна цілісність, а за нею – вища насолода інтиму).

Якою ж дорогою пішов номінальний християнський світ? – Ігнорувавши Слово Боже, миряни пішли дорогою вільнодумства, на якій ззовні не схвалили полігамію, але не стали себе обмежувати Біблійними законами подружньої вірності, тому пішли дорогою сімейної зради, розлучення та руїни сім’ї, статевої розбещеності. Які ж наслідки від цього пожинає держава?

а) Неморальний та невірний у подружжі правитель країни ніколи не буде прикладом для морального очищення свого народу. А це означає, що державні закони щодо сім’ї та моральності не будуть мати у державі впливу та стабілізуючої сили.

б) Невірні у подружжі батьки, схильні до розбещеності, стають головним критерієм для неморальності молодої генерації держави, а це значить, що у такої держави сумне сьогодення та деструктивне майбуття.

в) Нелюбовне подружжя гарантовано стає джерелом виникнення найбільш руйнівних суспільних явищ, а саме: абортів, содомізму, алкоголізму, наркоманії, безкультурності, сімейного насильства, – що в комплексі стає реальною загрозою національної безпеки держави.

Руйнація сімейної клітини у суспільстві неодмінно веде до руїни держави.

Якою ж дорогою пішло духовенство? – Перша фатальна помилка офіційної церкви появилася з часу прийняття нею небіблійного та неморального догмату про нешлюбність вищого духовенства або духовенства в цілому.

Чернеча втеча від світу та целібат духовенства переслідували мету збереження ореолу святості та містичності духовенства, що і мало величезний вплив на свідомість мільйонів християн.

Але ця надумана лжесвятість була побудована на глибокому протиріччі з Зконом Біблії, а саме: «Як Мене Ти послав у світ, так і Я послав їх у світ. Освяти їх правдою Твоєю; Слово Твоє – це правда» (Ів. 17:17-18). І закон для єпископату: «Треба ж єпископу бути непорочним, однієї дружини чоловіком, щоб своїм домом добре управляв, щоб дітей держав у слухняності, з усякою повагою. Коли ж хто своїм домом не вміє управляти, то як йому про Церкву Божу дбати?» (1Тим. 3:2-5).

Порушивши Заповіді Господні щодо невідокремлення від світу та щодо шлюбності духовенства, церква, як найбільш рейтингова духовно-виховна інституція фактично втратила свій вплив на формування та збереження суспільної моралі та культури. На жаль, у полоні небіблійних доктрин церква стала нездатною оберігати та освячувати найголовніший інститут держави – сім’ю, – оскільки доктрина целібату породила серед духовенства широкий засів статевої розбещеності, що до краю принизило духовний авторитет церкви.

 

ІІІ. Подолати секулярність – врятувати людство

Якщо Біблія залишила на своїх сторінках сумні згадки про великі наслідки малих помилок знаменитих людей, то це не для того, щоб принизити перед історією їхню гідність, а щоб цим особливо підкреслити, що духовні особи несуть особливу відповідальність за долю людства, а тому завжди повинні бути невичерпним джерелом культури, моральності та стабільності в державі.

У численних Біблійних історіях спостерігаємо одну картину: язичницькі, ідолопоклонні держави досягали апогею свого соціального розквіту, але ставали повними банкрутами у час Божого навідання до них. Рятівниками та Божими арбітрами у цих державах в такий час ставали виключно поодинокі люди непорочної совісті та наповнені Духом Святим. У таких випадках висока духовність однієї особи ставала вище понад усю могутність безбожницької держави. У цих випадках збувалися мудрі слова Соломона: «Мудрість краща від зброї військової, але один грішник погубить багато добра» (Екл. 9:18).

У Старому Завіті зустрічаємо чимало прикладів, коли висока духовність однієї особи ставала порятунком для тисяч людей та для цілої держави. В цих випадках цінність духовності вже легко можна було визначити матеріальними параметрами, як то: позитивними природними явищами, врожаєм, звільненням з полону, воєнними перемогами, тощо. Згадаймо хоч деякі із них: Мойсей виводить з полону єгипетського декілька мільйонів людей; праведний Йосиф врятовує від голодної смерті населення цілої держави; пророк Єлисей заводить у полон цілу сирійську армію (2Цар. 6:16-23); один пророк Одед визволяє з полону 200000 юдеїв (2Хр. 28); пророк Даниїл врятовує від смерті всіх вавилонських мудреців і ін..

Так виявляли свої переваги над силою та свавіллям духовна мудрість Божих посланників на землі.

Про те, що духовенство повинно бути у світі виразником слави Божої та спасіння людства, молився Соломон у час освячення Єрусалимського храму: «А тепер – устань же, о Господи Боже, на Свій відпочинок, Ти й ковчег сили Твоєї! Священики Твої, о Господи Боже, нехай у спасіння зодягнуться, а побожні Твої нехай добром веселяться!» (2Хр. 6:41).

Зодягнені у спасіння! – Це не декламатори Біблійних історій чи життя святих, а носії святості та спасіння Божого в собі.

Де ж народжуються і де навчаються такі чудодійні священики? Чи може це є пріоритет окремих осіб «не від світу цього»? – Зовсім ні! – Біблійний секрет чудесної діяльності духовенства, як і кожного праведника, полягає в одному: У збереженні ними непошкодженості Слова Божого та особистого життя у відповідності зі Словом Божим. Про це сказав древній пророк Ілля напередодні великого вчиненого нам чуда перед сотнями його ненависників-лжепророків: «Я – Твій слуга, і все це вчинив Словом Твоїм» (1Цар. 18:36).

Вічний ворог Бога і людей сатана найкраще знає цей Божий секрет у Його вірних, а тому споконвіку він сам ненавидить Слово Боже, і спровокував мільйони християн на зневажливе ставлення до Слова Божого.

Це озлоблення проти Слова Божого безбожних та псевдорелігійних людей не раз відчував на Собі Спаситель світу Ісус Христос. Досить було Йому нагадати умовним симпатикам Його про необхідність пробування у Слові Божому, – як ті у злобі бралися за каміння, щоб вбити Христа (Ів. 8:31-32, 59). Біблійна істина проста: Христос є втілене Слово Боже, а тому Божественні діяння починаються тільки через таку людину, яка стала втіленим Словом Божим. Через Слово Боже освячується людина, і через Слово Боже творяться чудеса на землі.

Про це ясно заявив Христос: «Коли пробуватимете в Мені, а Слова Мої пробуватимуть у вас, то чого забажаєте, проситимете і станеться вам» (Ів. 15:7).

Про особливе посольство у цей світ Церкви Христової та про її освячення (недоторканність) молився Христос у Своїй Первосвященицькій молитві: «Освяти їх правдою Твоєю; Слово Твоє – це правда» (Ів. 17:17).

Що може дати світові церква, яка вийшла за межі цих Божих істин, яка не збудувалася на непохитних основах Слова Божого? Чи може така церква розв’язувати найскладніші вузли людської долі, чим вона може допомогти державним правителям у час кризи чи стихійних потрясінь? – Наша дійсність, на жаль, відповідає на ці запитання негативно.

Чи готова сьогодні церква до глибокого покаяння за свої помилки та гріхи? Чи готова вона до життєдайного духовного реформування? – І тут неможливо дочекатися позитивної відповіді. Церква наших днів, на жаль, найбільше переймається проблемою самозбереження – збереження впливу на своїх одновірців, а не порятунком суспільства від руйнівних та незворотних явищ.

А тому світова християнська спільнота визначила для себе два хибні напрямки для самозбереження: 1. Вільнодумство у духовному житті (лібералізм) та секуляризація церкви (приведення її до норм і рівня світської моралі). 2. Орієнтування вірних церкви на минулі чудеса, вшанування святих та віру в церкву та її сакраменти.

Щодо першого напрямку, то без сумніву можемо говорити про нього, як про чужий дух та антихристиянську ідеологію.

У другому напрямку ми бачимо позитив вшанування святих Господніх, але поки у цьому вшануванні не домінує ідея наслідування цих святих та виявлення новітніх святих у нашому сьогоденні, тоді таке зовнішнє шукання чудес нічим не сприяє духовному відродженню церкви і суспільства.

Христос застерігав, що кожна людина повинна потурбуватися про присутність Божої природи і Божої сили (за словами Христа – «Царства Божого») в собі особисто. Якщо цього не стається, тоді людина впадає у марновірство, здатна повірити в будь-який обман; а у пошуках зовнішніх чудес та чуттєвих ефектів все далі й далі вона віддаляється від Христа та Його життєдайної благодаті. Про це так говорив Христос: «Прийдуть дні, що ви забажаєте бачити один із днів Сина Людського, та не побачите. І тоді казатимуть: «Дивись, ось!» або «Дивись, там!» – не йдіть і не ганяйтесь» (Лк. 17:22-23).

Сучасна держава в такій же мірі не думає і не бажає мати у своєму народі духовно сильну церкву, – рівно ж як і сама духовно заснула церква про своє відродження не турбується.

Але у Господа Бога є особливий облік духовно зрілих та Біблійно зорієнтованих людей, яким не байдуже до безпросвіття у роді людському, а тому вони невпинно, з кожним днем і з кожною хвилиною освячуються та зближаються з Живим Богом.

З таких людей складається Вселенська Жива Христова Церква, яка, напевно, не гуртується під знаменами та доктринами різних конфесій. Ось така Церква конче потрібна родові людському, який намарно вичерпує всі можливі ресурси для стабілізації світового корабля. Вона має в собі особливе Боже доручення, особливе слово спасіння людства від усього, що йому загрожує сьогодні, завтра і у вічності.

Про це покликання Живої Христової Церкви чуємо з пророчих слів св. апостола Павла: «Знаємо ми, що все творіння разом стогне і мучиться аж досі. Бо з надією творіння очікує відкриття синів Божих» (Рим. 8:22, 19).

Коли ж сім’я знову навернеться до свого Біблійного статусу, коли Церква відновить у собі славу й велич Господню, тоді держава позбудеться своїх насильницьких засад, а громадяни її забудуть назавжди про страх, утиски та несправедливість.

Бог не створив людей мучениками, а тому Його одвічне бажання – зробити їх вільними, мудрими та щасливими. У цьому гуманістичному бажанні Божому полягає головний маніфест Різдва Христового: «І спочине на Ньому Дух Господній, – дух мудрості та розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання й страху Господнього. Він не на погляд очей Своїх буде судити, і не на послух ушей Своїх буде рішати, але буде судити убогих за правдою, і правосуддя чинитиме слушно сумирним землі» (Іс. 11:1-4).

 

IV. Воскресити і почути голос Церкви

Навіть коли констатуємо серйозні деформації Церкви, ми не маємо права применшувати її унікальні можливості впливу на оздоровлення роду людського. Адже вона – духовна інституція, яка не залежна від доброї чи злої волі людей, від суспільно-політичних формацій, їй не потрібні парламентські трибуни, їй не загрожують вибори чи будь-які політичні перипетії. Якщо Церква насправді побудована на Слові Божому та наповнена Духом Святим, то вона цим Духом вільно входить у президентські кабінети та до його спальні; її молитви вільно досягають небесних висот, впливаючи на стихійні явища, рівно ж як і на гуманітарні чи воєнні катастрофи.

Чи це утопія та безплідна фантастика? – Зовсім ні! – А підставою цьому є наше реальне сьогодення.

У цьому аспекті звернімо увагу на три головні руйнівні сили людського роду у нашому сьогоденні, а саме: 1. Моральна деградація через агресивні впливи руйнівних залежностей. 2 Руїна інституту сім’ї. 3. Політична та релігійна нетерпимість.

Що зробила і що може зробити для суспільства Церква у подоланні цих явищ? – Насамперед – щодо алкогольної та наркотичної залежності. Згадаймо історію: У далекому 1844-му році за почином кардинала Михайла Левицького в Галичині були створені перші в Європі Братства Тверезості. У Норвегії такі Братства були створені у 1850-му році, в Німеччині – у 1883-му, в Австрії – у 1884-му.

У 1874-му році митрополит Йосиф Сембратович видає до всіх українських священиків два «Посланія» – «О достоїнстві чоловіка», в яких переконує населення, що пияцтво є страшним нещастям для нашого народу, та закликає інтелігенцію та духовенство до боротьби з цим народним лихом.

У 1908-му році з ініціативи педагога Олександра Гарасевича було організоване протиалкогольне і протинікотинове товариство «Відродження», популярність і вплив якого на людську свідомість були настільки потужними, що буквально ніби буревієм змітали з наших сіл і міст корчми та нікотинову отруту разом з їхніми лихварями. Так могутньо діяло на свідомість людей слово Церкви!

Чи мали ці благородні мужі якісь державні повноваження чи преференції? Чи хвалила їх тодішня влада за очищення держави? – Все було прямо навпаки. Діяльність Йосифа Сембратовича викликала жорстоке обурення та невдоволення австрійської влади та її алкогольно-нікотинових лихварів, і вже у 1882-му році він був усунений з митрополичого престолу. Але за статистикою вже у 1888-му році три чверті українських парохій мали Братства тверезості. Церква ставала реальним осередком очищення та порятунку нації. І ворожість тодішньої влади не в силі була спинити могутній очищальний потік антиалкоголізму. Ось що писав про зло алкоголізму митрополит Андрей Шептицький: «Треба вже раз пізнати цю невловиму правду, що сила одиниці та всього народу лежить у тверезості, що коли хочемо діждатися кращої будучини, то мусимо виповісти безпощадну боротьбу алкогольним напоям. Не словом, а прикладом (духовенство) докажіть, що ми є живим, великим народом, що хоче кращої будучини та вміє за неї змагати». – Тоді боротьба з алкоголізмом та тютюнопалінням велася не на високих науково-релігійних форумах, а безпосередньо – серед народу: в українських селах та містах було проведено 470 протиалкогольних та протинікотинових плебісцитів.

Цей рух тодішня влада називала «чисто політичним та ворожим державі», а часопису «Відродження» боялася більше, ніж усіх політичних партій, взятих разом.

У контексті цього питання можемо простежити погибельну ідеологічну єдність різних політичних систем, коли мова йде про диявольський план знищення людей: австрійська влада боротьбу з алкоголізмом називає політичною та ворожою; Радянська Росія у 1920-му році першою у світі приймає закон про легалізацію абортів; незалежна Україна взагалі не має державної програми боротьби з алкоголізмом та з його алкобаронами і розтлінною рекламою, а сучасні багаті пост-християнські країни узаконюють одностатеві шлюби, клонування та евтаназію.

Обласкана та нагодована Богом держава США сьогодні хвалиться перед світом, що, накінець, їхній “Christmas” (Різдво) вже об’єднало все населення держави, бо головним персонажем “Christmas” вже не є Христос, а Санта-Клаус (Дід Мороз).

Колишня колиска світового євангелизму та місіонерства не відстає у богоборстві від своєї вірної соратниці США, – вона готова законодавчо взагалі зі свого календаря викинути “Christmas”, і замінити його новітнім – «Зимовий фестиваль світла». Що ж приніс Санта-Клаус та «Зимовий фестиваль світла» боговідступницькій Англії цьогоріч? – Там апогей сімейних розлучень щорічно припадає на дні після “Christmas”; а у цьому році там подали заяви на розлучення біля 2 мільйонів сімейних пар! Це вже навіть не далекий відблиск будь-якого світла, – це вже погибельна тьма!

Автор цих рядків декілька років тому був запрошений до Лондона на Великдень; і у Великодному номері їхнього часопису «Time» на першій сторінці були опубліковані результати національного плебісциту на тему евтаназії, – і ось: Майже 70% англійок підтримують і схвалюють евтаназію – добровільний відхід з життя, самогубство!

У незалежній Україні такі плебісцити не ведуться, зате маємо холодну та неупереджену статистику: У нашому краї на 100 пологів припадає 145 абортів; а із 332-х тисяч одружень розлучаються 183 тисячі. Це означає, що на одну сім’ю в Україні припадає до 6-ти абортів на рік! Це та сама жахлива евтаназія! Це повстання людства проти Бога! Чим же закінчиться ця жахлива безбожницька оргія?

Багатомилостивий Господь устами св. апостола Павла сьогодні запитується загорділе та одурманене гріхом людство: «Чи будемо ми випробовувати Господа? Хіба ми сильніші від Нього?» (1Кор. 10:22).

Оглядаючи дуже невеселу історію нашого сьогодення, ми все одно не маємо права вважати Церкву Христову абсолютно нейтральною та мовчазною до руйнівних процесів у Краї. – Вже саме побожне життя тисяч вірних християн є сіллю та світлом, взірцем та натхненням для мільйонів людей, що гинуть у тенетах гріха.

До цього ще додамо активну духовно-просвітницьку працю Церкви у місцях позбавлення волі, у дитячих притулках, в інтернатах та дитячих закладах і колоніях, – то одержимо тисячі духовно відроджених душ, які назавжди покинули дорогу злочину та аморальності. Українські церкви заснували декілька сотень реабілітаційних центрів для врятування алкоголіків та наркоманів; сиротинці та стаціонарні християнські притулки для знедолених самотніх людей похилого віку; дитячі будинки сімейного типу, літні та зимові оздоровчі табори, тощо.

Але серед усього тут згаданого вважається особливим досягненням – за ініціативою християнських церков видання та рекомендування Міністерством освіти підручника загально-освітньої шкільної програми «Християнська етика». У цьому незаперечна заслуга Всеукраїнської Ради Церков. Ось саме тут наше вище духовенство знайшло єдність та згоду: коли національний корабель у небезпеці, тоді всі, що на ньому, однодушно шукають порятунку. Цей благородний і солідарний крок духовенством українських церков зроблений. У здійсненні першого кроку цієї духовно-просвітницької програми проявлена державна мудрість керівництва Міністерства освіти України, Національної Академії наук та творча ініціатива інституту релігієзнавства національного університету «Острозька Академія».

Але українська церква ще у великих боргах перед Богом та перед своїм народом. Ще, на жаль, не чути її могутнього голосу за очищення нації від окультизму, реклами алкоголю та тютюну, аморальності та статевої розбещеності, проти бездуховності та аморальності багатьох осіб на владному олімпі.

А для здійснення цієї надзвичайної місії очищення суспільства від численних гріхів та пороків Церкві потрібне особисте духовне очищення, молитовне єднання та дарована їй мудрість від Господа Бога.

Нехай же для кожного вірного служителя Христової Церкви стане незмінним девізом цілого життя заклик Божий через пророка Ісаю: «Ви, що пригадуєте Господа, не замовкайте!» (Іс. 62:6).

Але Церква не стане духовним будителем нації та арбітром і трибуналом сумління свого народу, – аж поки сама не відродиться духовно та не повернеться до першоджерел Христового вчення та апостольської чистоти і святості.

Для Церкви апостольський заклик до чистоти і святості стосується насамперед: «Дбайте про мир з усіма та про святість, без чого ніхто не побачить Бога!» (Ізр. 12:14).

Де Біблійно здорова і свята Церква, – там щаслива сім’я, там авторитетна і могутня держава.

__________________________________