Свідчення

Нас четверо у мами виростало:
Сестрички дві та брат один, і я.
Ті, старші, вже з гнізда повилітали,
А я, найменша, з мамою була.
Мені матуся дала стільки ласки,
Любові й материнського тепла,
Що світ реальний був, неначе казка.
Її тепло ще й досі зігріва.
Мамусею я звала свою маму.
Нам з нею дуже добре було вдвох.
Хоч у вдови все хліба бракувало,
Зате із нами пробував Сам Бог.
Я з мамою в зібрання йшла охоче,
Навчалася Давидових псалмів,
Вставали на молитву серед ночі,
Нас Дух Святий побуджував і вів.
Був випадок, його згадать приємно,
(Я підлітком тоді іще була):
Прокинулась, а нічка темна-темна,
Ледь вгадуються контури вікна.
Я чую: молиться моя матуся.
(До цього дня вона — то мій маяк).
Я також стаю поруч і молюся.
Очей не закриваю, темно й так.
І бачу праву руку над собою
Разів у десять більшу, ніж людська.
Не бачу Того, Хто стоїть за мною,
Та добре знаю: Божа то рука!
Господь послав мені таке видіння,
Щоб показати зримо: “Ось Я є!”
Його рука, Його благословення
Були зі мною все життя моє.
“Видіння бачитимуть юні, — каже Слово, —
А хто старий, тим снитимуться сни.”
Ті сни — то попередження від Бога.
Не завжди їх одразу й поясниш.
Наснився мамі сон: в кінці города
Розкішна яблуня, плоди на ній рясні,
Три кóнари*. Але яка ж то шкода!
Один відламаний, з плодами на землі.
Недобре щось тим сном передвіщалось,
Передчуття бентежні він приніс.
Час проминув і те недобре сталось…
Багато мама виплакала сліз.
Як Діна йшла в Сихемі подивитись
На дочок того краю у свій час,
Так я пішла на танці подивитись,
А там була запрошена на вальс.
Відтоді почалась моя руїна
І безконечна мамина печаль.
Нема тих слів, щоб передати нині,
Який я маю невимовний жаль

Тому, що півжиття була без Бога,
Що сипала Христу на рани сіль,
Що будувала щастя, та без Нього,
Тому, що мамі причиняла біль.
Мені Господь відміряв так багато!
Для мене щастя Сам приготував.
Усе давав. Було б лишень узяти.
Відкинула. Все ворог розтоптав.
Не раз матуся розуму навчала
Із застереженням, з докорами, з добром,
Усяк було. А я лише мовчала.
Не по дорозі вже було нам двом.
Коли втихала материна мова,
Я думала з полегшенням тоді:
“Як добре, що скінчилась та розмова”,
Бо тягарем була вона мені.
А мама ревно Господа просила
Про мене й брата, про сестер обох.
Була в тих молитвах велика сила.
На них почав відповідати Бог.
Сестра найстарша вже була у вірі.
Мене напоумляла і вона.
Слова ті переконливі та щирі
Я вухом чула, серце ж — не прийма!
Закам’яніло! Хто змінити може?
Кому з людей під силу справа ця?
Спасіння душ — не людське то, а Боже.
Йому підвладні будь-які серця.
Бувало, мама, йдучи на зібрання,
Запрошує мене, щоб з нею йти:
“Послухаєш, як гарно хор співає…
Такі всі молоденькі, як і ти.
Ходи хоч раз. Тобі буде цікаво.
Ти ж любиш пісню…” “Ти якщо підеш, —
Нашіптує мені в думках лукавий, —
Послухаєш, ти ж плакати будеш,
І ти це знаєш! А побачать люди!
І мама теж побачить, тому знов
На зібрання запрошувати буде,
Щоб там про Божу слухати Любов.
Не йди й не починай! Так буде краще.
Живеш спокійно і живи собі.
Почнуться на роботі негаразди…
Тобі то треба? Нащо це тобі?”
“Але я так не хочу”, — кажу мамі.
Пішла вона пригнічена сама,
Щоб стати у проломі з молитвами
За дітей, що спутав сатана.
Стояла із надією у вірі,
В постах… і так десятки довгих літ,
Усе життя, що їй Господь відміряв,
Аж поки відійшла у кращий світ.
Не бачила вже того, як в надії
Сестра шукала Божого лиця,
А я від горя не пішла, побігла
В спокуті до Небесного Отця!
Він нас чекав! Тримав нам нагороду.
Він маму попереджував у сні:
Розкішна яблуня в кінці города,
Три конари, плоди на них рясні…
Нас три сестри. Нас вирвали із пащі,
Із пазурів убивці – сатани
Молитви невідступні і гарячі,
Які Спасителя Самого досягли.
Він – Пастир добрий, про овечок дбає:
Котра відбилась — завертає Сам,
Запропастилась — Сам же й відшукає,
Поранилась — на рани ллє бальзам.
Лиш Він один цілком змінити може
Камінне серце. Він моє змінив.
Спасіння душ — не людське то, а Боже
І хто закриє, коли Він ВІДКРИВ?
Тепер в проломі стоїмо за брата.
Він молиться, він вірить, що Бог є.
В нім доброти й любові так багато,
Що тим для нас ще прикладом стає.
Бог нам відкрив. Ніхто закрить не зможе.
Ми віримо, що в райських небесах
Матусю стрінемо в оселях Божих,
Де вічна радість, слава і краса.
Тобі, Ісус, вклоняюся низенько,
Тебе я прославлятиму всі дні
За ту любов, що мала я у неньки,
За милість ту, що Ти явив мені.

*Конар – відгалуження від стовбура.

Пухальська Ольга