Чи Божий ми люд?

Католицькі богослови ХХ ст. почали ближче придивлятися до ролі мирян у Церкві та фундаментально вивчати її, починаючи від Старого Завіту, де слово “лаос” (похідні lau, “laity, lauman)  означає народ Божий. Почались численні публікації на тему ролі мирян у Церкві. Уперше в історії вселенських соборів II Ватиканський Собор, який відбувся в Римі (тривав з 1962 по 1965 р.) уперше зайнявся цією справою серйозно – у кожному з 16 документів проголошених собором є якась згадка про мирян. До того (майже 500 років Церква була обмежена майже виключно до поняття духовенства. Без мирян! Хоча їх у Церкві 98%). Такий парадоксальний стан запанував у Церкві після розколу, коли протестантизм відкинув поняття Христової Церкви як інституції, а вважав Церкву тільки за зібрання вірних, за народ без священства та ієрархії. Так Церква захворіла на діплокардію (з давньогрецької “подвійне серце”).

Дванадцять років тому (в жовтні 1999 року), у католицькій Церкві, відбувся немислимий акт погодження (іще не злуки!). Нею стала Спільно католицько–лютеранська декларація “Про виправдання вірою”. Були присутні лютерани й католики. Декларація мала б стати визначальним кроком на шляху подолання католицько-протестантського протистояння. День і місце теж були обрані невипадково: 31 жовтня саме в німецькому місті Аугсбурзі Мартин Лютер прибив до дверей міської катедри свої знамениті “95 тез”. Нині є різні погляди на подію, що розділила Вселенську Церкву навпіл. Зробила з вірян непримиримих ворогів – католиків і протестантів, між якими впродовж майже 500 років не вщухали баталії, не лише теологічні, а й криваві… Світ пам’ятає, що стало причиною розколу (хоча Лютер і виписав 95 тез), причиною були корупція в Церкві, продаж місць і титулів, аж до відпущення іще не скоєних гріхів – індульгенції. А також те, що священнослужителі закрили на замок перед віруючими Святе Письмо, перетворили Святу Літургію в театралізоване містичне дійство; перебрали на себе роль посередників Божих. Урешті Церква в особі своїх ієрархів віднайшла в собі сили визнати помилки. Фактично процес розпочався іще на Другому Ватиканському соборі, який мав би реформувати Церкву, передовсім увівши в структуру Церкви мирян. Ще тоді, рекомендувалась організація біблійних гуртків, малих християнських спільнот, домашніх церков, як це було за часів первісної церкви, і що повернули собі протестанти. Поступово мінялось ставлення до протестантів. Багато хто схильний був бачити в Лютері рятівника Церкви. Остаточне замирення мала б демонструвати декларація: “Ми спільно сповідуємо те, що ми визнані Богом і що ми отримуємо Дух Святий, який оновлює наші серця, зміцнює нас і закликає нас добре працювати, не завдяки нашим достоїнствам, а лише через милість, і віру в спасительну силу Ісуса Христа”  “Те, що єднає два віровизнання, сильніше за те, що їх роз’єднує”. Хоча робота над текстом декларації тривала понад 30 років серед католиків, як і серед лютеран є значна опозиція цьому документові.

Услід за декларацією іще одна вагома подія – синод католицьких єпископів Європи. На синоді робляться визнання: кардинал П. Пупар охарактеризував ситуацію на Старому Континенті, як “інтелектуальний агностицизм, духовну анемію й релігійну задуху”. На Синоді цитувалися висновки масштабного соціологічного дослідження, які змусили керівників Церкви дійти висновку “…віра виявляє свою силу по всьому світу за винятком Європи.” Єпископи били на сполох: їх лякала хвиля захланного споживацтва, що руйнує фундаментальні цінності. Єпископ Роттердама закликав колег подивитися очима перших християн на свій обідній стіл, на свій транспортний засіб і відмовитись від усього, без чого можна обійтись, змінивши розкішне на більш дешеве й просте. Він запропонував також кожному владиці “наново інвентаризувати справи у своїй єпархії, звернувши погляд передусім на вбогих і нужденних. Церковним структурам потрібно більше харизми й менше бюрократії. Єпископи закликали повернутися до апостольської моделі Церкви, і перенести центр її тяжіння в малі спільноти, туди, де працюють, відпочивають і стикаються зі своїми щоденними турботами мільйони християн. Кардинал Мартіні поділився своїми трьома заповітними мріями, які в майбутньому мають втілитись у видимі знаки. Перша, що Біблія буде найбільш читаною й проповідуваною книгою, особливо між молоді. Друга – парафія стане місцем, де відбувається справжнє християнське життя. І третя – що найближчим часом католики отримають змогу більш докладно, і всебічно обговорити проблеми, які постали перед ними. Мартіні не мав права про це висловлюватись відкрито, бо скликання собору є прерогативою папи, але його зрозуміли й соборяни й оглядачі. “Третій Ватиканський собор” – звучало майже революційно. Усі зійшлись на тому, що Європа потребує духовного оновлення.

Але кинемо навіть побіжно оком, що відбувається в рідній Греко-Католицькій Церкві. Не видно малих християнських спільнот, – вони й надалі в напівлегальному становищі. Їм усіляко дають відчути, що вони не бажані. Нічого не чути й про парохіяльні ради, мирянський апостолят. Про все це УГКЦ якби й не чула.  Зайдемо в будь-який монастир, чи бодай оцінимо їхній екстер’єр. Серце радіє. Яка довершеність форм, сучасний дизайн. Звичайно, Церкві допомагає Захід, нічого злого в стилізації будівель, у багатому внутрішньому убранстві немає, але як така розкіш  впливає на вірян? Чи не споглядають вони на духовну еліту зі скрадливим сумнівом?..

Напевне не віднайдеться туриста, (уже не кажу про львів’ян!) які б не відвідали Святоюрську гору. Пооглядають дорогі автомобілі, ошатно відремонтовану єпископську резиденцію й споруду храму, яка здається навічно одяглась в дерев’яні  риштування. Це багато про що скаже навіть не дуже уважному спостерігачеві.

Постійно переглядаю єпархіальні газети. Не знайшов жодної (!) де не було б ворожої стосовно тієї чи іншої конфесії публікації. Деякі священнослужителі й журналісти вважають таку позицію не просто обов’язковою, але й конче потрібною. Її пояснюють необхідністю захисту підвалин власної віри, також потребою викриття неправдивих на їхню думку вчень. До слова скажу, – усі вони мають цілком визначену увдиторію. Це люди, які належать до не дуже великого в суспільстві прошарку практикуючих віруючих, ті, хто складає ядро парафії. Це особи,  які формують обличчя Церкви в очах тих, хто переступив уперше поріг храму не із цікавості, а щоб отримати відповідь на найважливіші питання буття. І коли від самого початку така людина зустрічає в храмі не тепло Христової любові, а крижану ненависть до сектантів, єретиків, то перше щире звертання до Церкви цілком може стати й останнім. А між тим право безперешкодно поширювати релігійні погляди, обстоювати цінності власного віровчення, і становить ядро релігійної свободи… Поділ громадян на першо- і другорядних за релігійною ознакою зовсім не сприяє стабільності суспільства, а навпаки – робить його вразливим перед внутрішніми й зовнішніми викликами.

Жоден собор, чи тим більше синод, навіть найбільш революційні, не здатні в одну мить змінити стан нашої свідомості. Релігійна свобода виростає передовсім  зі світогляду нації, з її історії та філософії, зі способу думання, з того як вона виховує прийдешні генерації. Свободи можна й потрібно вчитися. Адже свобода, як колись наголосив Микола Бердяєв, – це повноліття людини.

Юрій Кирик