До 1025-річчя хрещення України-Русі

У 2013 році Україна широко відзначає 1025-річчя хрещення України-Русі. Організації та проведенню заходів з відзначення в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі сприяє також УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 34/2013 від 21 січня 2013 року.

Звіщення Христової Євангелії на землях древньої Русі і до тепер — це тривалий і складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій:

• проповідь Євангелії язичницьким племенам в перших століттях християнської ери, що проживали на території сучасної України;
• боротьба християнства з язичницькими релігіями;
• проголошення християнства (Візантійського зразка) державною релігією Київської Русі;
• протистояння язичницького суспільства новій вірі;
• проповідь Євангелії Царства на свідоцтво українському народу в часи незалежності України.

Свідчення істориків говорять про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, у містах Північного Причорномор’я, які були населені грецькими колоністами та в перші століття нашої ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства. З цього регіону в першому столітті починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Ісуса Христа Андрій (Первозванний). Особливого значення для слов’янського світу має переказ, записаний у «Повісті врем’яних літ», про те, що першу проповідь Христової віри приніс на землі Русі апостол Андрій під час однієї з своїх місіонерських подорожей в середині першого століття. Згідно переказу, він благословив горби, де тепер стоїть Київ, і пророкував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Чи дійсно апостол Андрій був на території Києва, – про це нема докладних доказів. Але певне те, що Андрій, – згідно з писанням історика Євсевія Кесарійського, який ґрунтувався на Оріґені (що прож. у ІІІ ст.), – проповідував на території Скіфії, тобто землі нинішньої України.

Судячи з різних джерел (переказів, літописів, матеріальних пам’яток), християнське віровчення на землях, які в майбутньому увійшли до складу Київської Русі, з’явилося практично одразу після початку його поширення у світі, – за часів апостолів. Процес поширення християнства був тривалим і поступовим. Так у III ст. з’являються згадки про скіфські церкви, а це територія майбутньої Київської Русі. Християнське життя в Скіфії дещо занепадає з приходом гуннів. Але ці церкви продовжували існувати до IX ст. (тобто практично до прийняття християнства на Русі). Є свідчення, що за князя Ігора (944р.) існувала в Києві церква св. Іллі. Археологічні розкопки стверджують існування церков на Причорномор’ї у ІІІ – ІV ст. Найдавніші речі церковного вжитку, знайдені в Херсонесі і Керчі (Крим), походять з IV — V ст.

Правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство, стала вдова князя Ігора, княгиня Ольга. Під час її перебування в 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищий державний титул “дочки” імператора, для чого Ольга прийняла хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев’яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. Діяльність Ольги не знаходила підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства.

Продовжити справу своєї бабусі – хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією – зміг князь Володимир.

Князь Володимир Святославович (рік народження невідомий – помер 15 липня 1015 р.) – визначний український державний діяч. За своїм походженням був молодшим (позашлюбним) сином київського князя Святослава Ігоревича та служниці Малуші, доньки древлянського князя Мала, а також онуком київської княгині Ольги.

Після смерті князя Святослава (972 р.) між його синами почалися сварки, розбрат та запекла боротьба за владу. Братовбивча війна тривала кілька років, аж допоки Володимиру не вдалося отримати перемогу над братами та вокняжитися в Києві. Ставши близько 980 р. єдиновладним правителем величезної Давньоруської держави, Володимир розпочав реформи, метою яких було об’єднання всіх земель, укріплення центральної влади та зростання могутності країни.

Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. Вісім років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. Тут з’являються шість різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош.

На тогочасних східнослов’янських землях (особливо у великих містах) поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, євреїв і т. д. Резиденцію Володимира в Києві стали відвідувати представники різних релігій і вірувань, вмовляючи його прийняти те чи інше віросповідання. І послухав князь Володимир своїх бояр і старців, які заздалегідь побували в інших країнах, та вирішив зупинитися на виборі грецької релігії, тобто християнства візантійського зразка. Такому виборові сприяла і політична обстановка того часу. Передусім у цій обстановці головну роль відігравали давні й міцні зв’язки Київської Русі з Візантією.

Традиційно часом запровадження християнства на Русі вважається 988 рік, хоча це був тривалий і не завжди мирний та безкровний процес.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов’язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави.

Військо Володимира розгромило заколотників, а влітку 988 р. князь Володимир був охрещений в Херсонесі (Корсуні) й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Примусове хрещення киян, здійснене відразу після походу на Херсонес, літопис «Повість врем’яних літ», упевнено датує 988 роком, описуючи його так:

«І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи жебрак, чи раб, — той буде ворог мій». А назавтра вийшов Володимир з попами царициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили».

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Насадження нової віри на Русі йшло поступово, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі язичницького культу – “волхви”, вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер’ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти хрещення. Лилася кров…

Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства. Таким чином Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власний суд і законодавство.

Уміло й авторитетно керуючи державою протягом 35 років, князь Володимир провів глибоку й ефективну адміністративно-територіальну реформу, провів реформу законодавства, доповнивши та пристосувавши «Закон Руський» до вимог того часу; започаткував карбування власної монети з зображенням Христа та князівської монограми у вигляді тризуба; розбудував та укріпив свою столицю – Київ. Володимир закладав школи, будував храми спершу в Києві, а згодом і в інших містах. Саме за правління Володимира в Києві було збудовано головний храм Київської Русі – Десятинну церкву.

Помер князь раптово 15 липня 1015 року в селі Берестові під Києвом і був похований у Десятинній церкві.

Важливо зазначити, що християнство, яке Володимир привіз з Візантії і запровадив на Русі, було формою державної релігії. Це християнство вже значною мірою відрізнялося від того, яке приніс Ісус Христос і проповідували апостоли. Протягом дев’яти століть (до 988 року) християнство у Візантії пережило не одну релігійну реформу, набуло більше обрядового характеру і опинилось під владою імператора Візантійської держави. У такій формі воно і було запроваджено на Київській Русі через князя Володимира.

Процес християнізації тривав ще декілька століть, але і до сьогодні ми зауважуємо у звичаях та традиціях українського народу елементи язичництва.

Потрібно зробити загальний висновок, що запровадження візантійського християнства в Київській Русі у 988 р. зіграло значну роль у зміцненні древньоруської держави, вивело країну на міжнародний рівень, до чого і прагнув князь Володимир, проводячи адміністративну і релігійну реформу в державі. Окрім того, християнство сприяло розвитку писемності, літератури, мистецтва і культури українського народу.

Дивлячись на події 1025–літньої давності, ми – християни ХХІ століття, можемо стверджувати, що хрещення князем Володимиром язичницької Київської Русі, – попри всі відхилення та негаразди, які супроводжували цю подію, – дало поштовх для поширення Христової Євангелії на наших землях. Наша з вами ціль – довершити виконання Великого Доручення Ісуса Христа, Який сказав: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь» Євангелія від Матвія 28:18-20.

Автор: Кісь Роман