Гармонія чи конфлікт поколінь

18.02.2012 gs Старі статті

Творець всесвітньої гармонії

Хоч як ми вже привикли до слова „гармонія” як до звичного українського слова, але мусимо визнати, що воно має грецьке походження („армоніа”), що означає „скріплення”, „злагодженість”.

У нашому лексиконі це слово дуже широко вживане у різних галузях життя — у музиці, філології, архітектурі, дизайні, — але всюди воно має єдине значення: „Струнка узгодженість частин єдиного цілого”. Безумовно, що і в духовній термінології це слово вживається дуже часто. Цим терміном найперше визначається дивовижна узгодженість цілої Божої світобудови, узгодженість людства зі своїм Творцем та стан взаємовідносин у людському роді.

Але не можемо забувати, що у нашому лексиконі нерідко вживається і антонім слова „гармонія” — „дисгармонія”, що буквально означає „розлад”, „різнобій”. Якщо ж дисгармонію в музиці чи в архітектурі якось можна виправити й полагодити, то справді трагічною стає картина у людському суспільстві, коли там виникає розлад та різнобій, або як ми це називаємо простіше — конфлікт. Від Едему і до наших днів людство наполегливо шукає причини та джерела своєї дисгармонії. а вона, за словами мудрого Соломона, живе і прогресує в самих людях. Ось послухаймо його висновок: „Крім того, поглянь, що знайшов я: Бог вчинив людину праведною, та всіляких вигадок шукають люди” — Екл. 7:29.

У час творіння Всесвіту Господь Бог п’ятикратно висловлював Своє задоволення від того, що було створено у Всесвіті. А ми, люди — від звичайних до знаменитих — повторюємо мільйони разів захоплення від дивовижних творів Господніх та вихваляємо Його разом з Давидом: „Коли спогляну на небеса, діло рук Твоїх, на місяць і зорі, що Ти створив, то що таке людина, щоб Ти дбав про неї?” — Пс. 8:3-4.

Ось саме цей найвищій витвір Божий — людина, що увінчана славою й честю Творця, — і стала першопричиною дисгармонії в своєму роді, а за цим — причиною розладів у природі, в суспільстві та в її особистому житті.

Від безмежного космосу — до найменшої клітини нашого організму вчені, які туди заглядають, бачать не просто чудеса творіння Божого, але й дивовижну узгодженість частин-учасниць цього вічного руху, закони якого знає Один тільки Творець.

Але незабаром після радості творіння людина привела свого Творця до великого смутку: „І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і ввесь нахил думки серця її — тільки зло повсякденно. І засмутився Він у серці Своєму” — 1Мс. 6:5-6. Подумаймо самі, чи не було причин Творцеві сумувати над злими думками у серці людей: Вони були створені в образ Божий, без хвороб та будь-яких болів, їм не потрібно було тяжко працювати, вони не знали, що таке війна чи стихійні лиха, вони не лякались хижих звірів, їхній вік на землі не знав відомих нам сьогодні обмежень.

Уся земля і вся Вселенна перебували в абсолютній гармонійності та злагоді, тому що всіми життєвими процесами керував безпосередньо Бог-Творець.

І навіть тоді, коли на землі був учинений перший кривавий злочин братовбивства, Господь Бог залишався вірним Самому Собі, і не допустив розгорітися конфлікту чи ланцюговій кривавій помсті. Бог, як справжній Людинолюб, і тоді зберіг гармонію та рівновагу в суспільстві.

Божий Закон свободи

Коли Господь Бог створив перших людей на землі, то наділив їх воістину безмежними правами, можливостями і свободами. Про це читаємо на перших сторінках Біблії: „І поблагословив їх Бог, і сказав до них: „Плодіться та розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодівайте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим на землі” — 1Мс. 1:28.

Для нашого сучасника такі права людини здаються хіба що фантастичними, тому що грішне людство спровокувало не гармонію, а нищівний дисбаланс у природі, що виражається в екологічних катастрофах, масовому знищенні тваринної, морської та піднебесної популяції. Про це вагоме слово можуть сказати біологи, орнітологи та іхтіологи. Але спочатку так не було: Все творіння Боже служило на користь людині, а людина повинна була тільки розумно й побожно керувати цим грандіозним господарством Божим, переданим під її опіку.

Там тоді у повній силі та красі діяв Божественний Закон свободи, про який говорить св. апостол Яків: „Хто ж дивиться у досконалий закон свободи та пробуває в ньому, той не слухач закону, що забуває, а чинитель діла. Такий буде щасливий у діяльності своїй” — Як. 1:25.

Але недовго людина була щаслива у діяльності своїй. Руїна та конфліктність у людському суспільстві почались тоді, коли вона піддалась на провокацію сатани щодо порушення Божого Закону свободи. Адже Божий Закон, як і людські державні закони, передбачає дві незмінні умови, або два аспекти, а саме: Закон бажання та Закон стримання (чи обмеження). І ось — на безмежному полі дозволених людських бажань Господь Бог в Едемі установив тільки один закон стримання — в образі дерева пізнання добра і зла.

Невже Господь не бажав, щоб людина мала пізнання добра і зла? Таке запитання нерідко ставлять упереджені критики Біблії. А відповідь дуже проста: Джерелом усього добра, яким користувались первісні люди, був Господь Бог, а тому шукати добра чи пізнавати його не було жодної потреби. Це можна було би порівняти хіба що з діяльністю сонця, коли запитуватись, де у нього беруться паливні ресурси, або запитатись у моря, чому воно не затоплює землю, приймаючи безперервно мільярди кубометрів річкових вод і нічого не віддаючи від себе.

Але такі питання ніхто не ставить, навіть атеїсти, відповідаючи коротко: Так гармонійно відрегульований світовий енергетичний та водний баланс. А ми, віруючі, кажемо щиро: Так дивно створив природу Премудрий Бог, а тому у дружбі з Ним вже нема жодної потреби шукати чи пізнавати джерела добра.

А що ж тоді з питанням зла? — На це питання у Господа була лаконічна відповідь: Живи у послуху зі Мною — і жодне зло тебе не досягне. Про це так говорить св. апостол Іван: „Знаємо, що кожний, хто народився від Бога, не грішить; тільки народжений від Бога береже себе, а лукавий не торкається його” — 1Ів. 5:18.

З першого погляду, аналізуючи гріхопадіння наших прародителів у Едемі, здавалось би, що через цей злочин вони набули особливий дар розпізнання добра і зла, та стали після цього більш моральними та розумними у виборі життєвих пріоритетів. Але така думка хибна — і через те, що думаючи так, людина забуває про головне у цій події, а саме: Під чиїм проводом відбулося це „пізнання добра і зла” — під проводом джерела добра Господа Бога, чи під проводом родоначальника всілякого зла сатани. Звісно, що у дійстві цьому провідником був сатана, а не Бог. А тому, істотно, з того часу непокаяна людина набула пріоритетний потяг до зла, а не до добра. З того часу і донині неправда стала домінувати над правдою, аморальність — над моральністю, невігластво — над знанням і всіляке насильство — над людськими чеснотами.

Отож, порушення Закону Божого створили у людському роді згубний прецедент дисгармонії, хаосу та конфліктності. Бо поза Законом Божим — імперія сатани, якого Христос охарактеризував такими словами: „Злодій тільки для того приходить, щоб украсти, вбити та погубити” — Ів.10:10.

Але на жаль, історична і наша сучасна дійсність є такою: Якими трагічними не були би наслідки компромісів з сатаною, — його спокусливість настільки сильна та зваблива, що нерідко вона захоплювала і робила нещасливими навіть наближених до Бога людей. Біблія цього сумного факту не замовчує, а у повній мірі та неупереджено висвітлює ці події, залишаючи їх попереджувальні та застережливі віхи для майбутньої генерації людського роду.

Із Біблії кожному, хто її читає, відомо, що в час виникнення конфлікту між людьми і Богом в Едемі наші прародителі вчинили зразу ж і другий переступ, не легший від першого: Вони виявились неспроможними сказати Богові правду про скоєний гріх, і звинувачували одне одного. Так продовжується і по сьогоднішній день: У випадку виникнення конфлікту чи кризової ситуації, як правило, нема винного, а є гіркі звинувачення конфліктуючих сторін. Цей гріх має місце особливо в ситуації конфліктності поколінь: Батьки звинувачують дітей, а діти — батьків; служителі Церкви звинувачують молодь, а вона, в свою чергу, — служителів та людей старшого віку та поглиблюють.

І часто такі непорозуміння та взаємні звинувачення не тільки не вирішують проблеми, а, навпаки, — ще більше її ускладнюють.

Дуже прикро, що в такій ситуації віруючі люди забувають одну важливу істину: Створити конфліктну ситуацію — це є гріх, а небажання виправити цю ситуацію — це ще більший гріх. Бо ж уся Біблія заснована на тому, що Господь Бог споконвіку чекає на щире покаяння людини, яка згрішила, і бажає їй всіляко допомогти та простити їй, коли вона кається.

Про це так говорить св. апостол Іван: „Коли ми визнаємо наші гріхи, то Він, вірний і праведний, простить нам наші гріхи і очистить нас від усякої неправди” — 1Ів. 1:9.

Отож, кожна людина, що поважає Біблію, повинна добре пам’ятати: Оскільки Божий Закон свободи дає право вільного вибору добра чи зла, то цей же Закон кличе людину, яка згрішила, до самостійного, невимушеного покаяння. Якщо цього не зроблено, тоді цей Закон свободи буде головним обвинувачем грішника на суді Божому. Про це знову довідуємося в апостола Якова: „Так говоріть і так поступайте, як такі, що Законом свободи будете суджені” — Як. 2:12.

Вина батьків

Біблія зберігає на своїх сторінках немало сумних історій сімейних конфліктів, які виникали у родинах дуже популярних і близьких до Бога людей. Але майже виключно у всіх цих негативних сімейних ситуаціях Біблія дає нам відповіді про причини їх виникнення. Вживаємо слово „майже” з тієї причини, що у Біблії не знаходимо нічого негативного про Самуїла, а сини його не пішли праведною дорогою батька. (1Сам. 8:1-3).

У всіх згаданих у Біблії сімейних негараздах великих Божих людей простежується одна сюжетна лінія: Порушення духовного Закону Божого неодмінно тягнуло за собою виникнення моральних і фізичних конфліктів у цих родинах. Так було найперше в Едемі: Нахил батьків до порушення Закону Божого відбився негативно на їхньому синові Каїні. Оскільки його батьки були неспроможні на щире покаяння перед Богом за скоєне, то це стало стимулом до втрати страху Божого та благоговіння перед Богом у їхнього сина Каїна. У той час, коли Господь наполегливо застерігав Каїна від злочину, який народжувався в його свідомості, ми зустрічаємо повну відсутність батьківської співпраці з Богом в питанні недопущення злочину.

Безперечно, що ця думка щодо Адама і Єви тут звучить, можливо вперше в богословській практиці, але це є факт. Адже зрозуміло, що, надаючи нашим прародителям Свою досконалу природу, Творець не міг не надати їм батьківської мудрості щодо виховання дітей. Але саме тут ми спостерігаємо зародження сумної історичної істини: Сімейна чи суспільна руїна та конфліктність народжуються найперше на ґрунті втрати духовності та поваги людей до Божих законів.

Якщо би тут згадати немало трагедій у біблійних „святих родинах”, то побачимо, що всі вони відбувалися за одним і тим же сценарієм: Порушення Заповідей Божих батьками — забуття та невиконання своїх батьківських обов’язків — сімейна руїна.

І у всіх цих випадках перша вина лежить на батьках.

Згадаймо тут хоч би епізодично деякі сімейні трагедії, описані в Біблії:

Історія Авраама. У 15-му розділі 1-ої книги Мойсея читаємо про Божу обітницю Аврааму: „Не бійся, Аврааме, — Я твій щит, і нагорода твоя — дуже велика” — 1Мс. 15:1. Після цього Авраамові залишилось тільки одне: вірити і чекати. Але уповання Авраамове було серйозно пошкоджене поведінкою Сари: „Ввійди до моєї невільниці”. У цій рекомендації дружини Авраам не здогадався порадитись з Богом, адже ж Господь зовсім не передбачив цього проміжного варіанту. Це вчинено було поза волею Божою, а тому результат Сариної поради та дії Авраама був дуже плачевний як для них, так і для долі усього Ізраїля у його подальшій історії. Бо ж від незаконного сина Авраамового Ізмаїла розмножились безбожні язичницькі народи, які століттями були колючками під ногами Ізраїля.
Історія Ісаака. У цій сім’ї вже нема подібного прецеденту, який був у їхніх батьків, але біда і проблеми сюди заходять з інших дверей, здавалось би зовсім незамітних. Про це читаємо: „І полюбив Ісаак Ісава, бо здобич мисливська його йому смакувала, а Ревека любила Якова” — 1Мс. 25:28. — Звідки це взялося у такій побожній сім’ї? Хіба Божий закон міг робити таке розділення у сім’ї? — Ніколи. Але тут спрацювали людські інстинкти, що і привели згодом цю сім’ю та їхніх нащадків до дуже серйозних проблем.
Історія Мойсея. Мало кого не дивує загадковий епізод, описаний у 2Мс. 4:24-26, коли Бог після передачі Мойсеєві особливих повноважень вождя визволення ізраїльтян з Єгипту, раптом хоче вбити Мойсея на дорозі. В чому справа? За що ця знаменита людина раптом потрапила у немилість Божу? — І знову — одна відповідь: Мойсей, під впливом дружини-мідіянітянки, проігнорував заповідь Божу про обрізання новонароджених хлопчиків, дану ще його прародителеві Аврааму (1Мс. 17:9-14). З людської сторони заповідь обрізання здається дивною та негуманною, але у Божому плані вона була головною ознакою умови Бога з Авраамом та з його нащадками — „і стане це знаком заповіту поміж Мною та поміж вами” — 1Мс. 17:11.
Другу велику втрату поніс Мойсей, коли не повірив Богові, щоб явилась святість Його через нього, — в час виведення води зі скелі в Кадеші — 4Мс. 20:10-12.
Історія Аарона: Велике відступлення від Закону Божого та спровокування ізраїльтян до ідолопоклонства (2Мс. 32) — не залишились незаміченими зі сторони Божої. Якщо навіть Господь простив гріх Аарона, то Він не міг ліквідувати пагубних наслідків цього гріха в житті його сім’ї. Аарон вже не міг володіти ситуацією у своєму домі, коли його сини-священики приносили перед Господа чужий вогонь, за що були спалені Божим вогнем. (3Мс. 10:1-7). У цьому трагічному епізоді особливої уваги заслуговують слова Господні, передані через Мойсея: „Серед близьких Моїх Я буду освячений, і перед усім народом буду прославлений” — 3Мс. 10:3. Це означає: Господь вимагає від священиків та від старшого покоління насамперед освячення (тобто особливого шанування) Його Імені, щоб воно стало „близьким до Бога”. А тоді вже діти та ввесь народ будуть щиро та спонтанно прославляти Його.
Цю ж саму істину висловив і Соломон в час освячення Єрусалимського храму: „Священики Твої, о Господи Боже, нехай у спасіння зодягнуться, а побожні Твої нехай добром веселяться!” — 2Хр. 6:41.
Ця важлива істина не має межі у часі, — вона вічна, і означає: Гармонія, духовність і благополуччя в сім’ї, у церкві чи в суспільстві насамперед залежить від духовного стану батьків, священиків та державних провідників. Якщо Божа благодать перебуває на них, то вона неодмінно буде передаватися та втілюватися у молодій генерації та у широкому людському загалі.
Біблійних прикладів, що підтверджують цю істину, можна навести дуже багато, але на закінчення цієї теми вважається доцільним згадати ще одну Біблійну історію.
Історія царя Давида. Про особисте життя цієї унікальної Біблійної постаті можна сказати такими словами: Його величність в очах Божих і людських була майже прямо пропорційна його нещастям у сімейному житті. Можна хіба щиро співчувати цьому великому мужеві, який переживав безглузду і братовбивчу смерть трьох своїх синів та збезчещення в колі рідних дітей дочки Тамари. Але на тому не закінчувались нещастя Давида: додаймо сюди громадянську війну, спровоковану його сином Авесаломом, війну з нащадком Саула Шевою, бунт Адонії, морову пошесть від Господа, безперервні війни із зовнішніми ворогами та багато інших лих.

Згадуючи це все, мимоволі запитуємо себе: „Невже Господь Бог не давав Своєму „мужові по серцю Господньому” мудрості й благодаті, що він мусів так багато страждати впродовж усього свого життя? — Ні, це питання безпідставне, бо причина усіх негараздів Давида полягала в одному: В окремих життєвих ситуаціях Ім’я і Закон Господній не були освячені Давидом, а спасіння і ласку Божу він не завжди оцінював належним чином. Не вдаючись у Біблійні деталі, можемо сказати коротко:

Нещастя через Амнона прийшло через втрату духовної пильності батька Давида, який не зумів розпізнати та попередити лукавий задум розбещеного сина.
Лихо від Авессалома прийшло з двох причин:
а) Давид нарушив заповідь Господню „не споріднюйся з чужоземними народами” (2Мс. 34:16; 5Мс. 7:1-4). Давид вчинив навпаки: Авесалом народився від Маахи, дочки гессурського царя Талмая (2Сам. 3:3).
б) У вирішальний момент, коли ще можна було відвернути лихо від Ізраїля, Давид не був на належній духовній висоті, щоб від серця простити Авессалома, — він тільки поцілував його. (2Сам. 14:33).
Нещастя від Адонії прийшло насамперед через забуття Давидом заповіді Божої щодо постійного й наполегливого духовного виховання дітей (5Мс. 6:6-7).

У вихованні Адонії в Давида домінувала зовсім небіблійна теза: „Батько його ніколи не засмучував, щоб сказати: Чому ти так робиш?” — 1Цар. 1:6.

На цій ділянці свого життя Давид виявився предтечею сучасної доктрини „гуманістичної філософії” чи гуманістичного лібералізму, що означає: У центрі Вселенної — людина, а тому вона не повинна мати будь-яких обмежень у своїх бажаннях та діях.

Ось на прикладі тільки п’ятьох Біблійних персонажів ми бачимо, яку велику відповідальність за виникнення суспільної чи сімейної дисгармонії та конфліктності несуть батьки та провідники суспільства. Але чи можемо тільки на цьому ставити наголос, обминаючи поведінку молодого покоління? Це було б несправедливо. А тому перенесемося у сферу дітей та молоді.

Бажання дітей

При розгляді питання виникнення конфліктності між поколіннями за основу варто взяти слова апостола Павла: „Бо з’явилася Божа благодать, яка спасає всіх людей і навчає нас, щоб, відцуравшись нечестя та світських похотей, розумно, праведно і благочестиво жили ми у нинішньому віці” — Тит. 2:11-12.

На прикладі помилок видатних Біблійних осіб ми переконались, що конфлікт та нещастя виникають тільки там, де відсутня Божа благодать, тобто ігнорований Божий закон у житті людей. Ця істина має пряме відношення і до молодого покоління. І тут нам найперше потрібно звернути увагу на найбільш поширену заяву молодого покоління — у середовищі віруючого народу: „Наші батьки нас не розуміють. Старша генерація та керівництво Церкви нас теж не розуміють. Вони неспроможні зрозуміти дух часу, в якому ми живемо. Ми мусимо йти своєю дорогою”.

Готовлячись дати відповідь на озвучені заяви молодого покоління, ми насамперед мусимо домовитись з молодими і старшими про одне: Вирішення проблеми ми будемо шукати тільки у світлі Слова Божого, а воно неодмінно допоможе нам вийти і на всі інші сфери нашого життя.

Насамперед, звертаємо увагу на те, що Біблія розділяє конфлікти на позитивні і негативні, оправдані та неоправдані.

Конфлікти на духовному ґрунті, згідно Біблії, відбувалися впродовж усієї історії людства, відтоді коли люди добровільно перейшли на сторону диявола, а серед них знаходились побожні люди, які міцно трималися на стороні Божій.

Тут прикладів можемо згадати чимало: Авель не пішов вслід за Каїном, Енох і Ной ходили з Богом, коли все навколо було зіпсоване гріхом; Йосиф не пішов дорогою своїх братів; Мойсей не звабився царською кар’єрою, так само, як і пізніший його духовний побратим Даниїл, і багато інших прикладів. Така сама сюжетна лінія продовжується і в Новому Завіті.

Христос твердо знав, що навіть Його прихід на Землю та Голгофська жертва не зупинять людство добровільно йти вслід за сатаною, а не за Богом. А тому у Своїй спасительній програмі Він не обминув проблеми духовної конфліктності: „Чи думаєте, що мир прийшов Я дати землі? Ні, кажу вам, а розділення. Бо відтепер п’ятеро в одному домі розділяться: троє проти двох, і двоє проти трьох. Стане батько проти сина, а син проти батька; дочка проти матері; свекруха — проти невістки своєї, і невістка проти свекрухи своєї. І будуть ворогами чоловікові домашні його” — Лк. 12:51-53; Мт. 10:36.

Цей духовний конфлікт Христос бачив не тільки на сімейному рівні, але і на суспільному, загальнонародному рівні: „Я дав їм Слово Твоє, і світ зненавидів їх, бо вони не від світу, як і Я не від світу. Освяти їх правдою Твоєю; Слово Твоє — це правда” — Ів. 17:14, 17. Від цього конфлікту побожній людині неможливо сховатись, а захисною бронею для неї може бути тільки благодать Слова Божого, яка освячує та зберігає цю людину в світі.

Цей конфлікт без сумніву можна назвати благородним, святим конфліктом. Без нього фактично неможливо перейти від рабства в імперії диявола до Царства світла і правди Христової.

Молода генерація має право на цей конфлікт у сімейному колі, в релігійному та суспільному житті.

Але слово „конфлікт” тут має дуже обмежене та абстрактне значення. Біблія не вчить людей створювати безглузді конфлікти чи безперспективні бунти в суспільстві. Вона вчить іншому: Коли ти живеш або потрапив у недосконале чи гріховне середовище, то твоє завдання — змінити негативне середовище на позитивне, і своїм життям показати позитивні чесноти серед негативів.

На цій істині стоїть уся Біблія: Усі її позитивні герої, знаходячись в оточенні негативізму та ідолопоклонства, своєю високою духовністю докорінно міняли ситуацію на позитивну, для слави Живого Бога. Таким був Авраам в краї ханаанському, Йосиф і Мойсей у Єгипті, Даниїл — у Вавилонії, апостоли Христові — серед язичницьких народів. Вони не відділялись від цих народів, а освітлювали їх промінням Божої благодаті, якою вони жили.

Якщо навіть одного разу Мойсей у критичній ситуації відділився від ізраїльського народу з причини ганебного його гріхопадіння, то це було з єдиною метою: Показати на ньому велич і славу Господню і цим розбудити народ до глибокого розкаяння та примирення з Богом. (2Мс. 33:4-11).

Отож, коли молоде покоління живе в гріховному оточенні — воно має священне право на відділення від нього; коли діти мають безбожних батьків — вони не мають права жити за традиціями безбожності, але вони не повинні покидати своїх безбожних батьків постільки, поскільки вони потрібні матеріально їм. Духовна мудрість дітей повинна бути головним виховним аргументом та світлом Божим, якими можна допомогти у спасінні їхніх батьків.

Така ж аналогічна ситуація повинна відбуватися і в церковному житті.

Ось якраз на царині цього питання виникає найчастіше конфліктна ситуація між молоддю та старшим поколінням у Церкві. Вона має такий вигляд: Молодь звинувачує керівництво Церкви та старших віруючих у надмірному консерватизмі, а її дуже приваблює сучасний лібералізм та релігійний модернізм. Такий „гордіїв вузол” молодь розв’язує швидко і примітивно: Треба негайно відділитися від консерваторів та утворити незалежну молодіжну спільноту. Так утворюються неохаризматичні спільноти, які оголошують духовну війну „релігійному консерватизмові”. За таким же сценарієм діють і непокірні фальшиві пророки, які утворюють навколо себе ореол містичності та зваблюють легковірних людей бути їхніми бездумними шанувальниками.

Але, не дивлячись на суттєві зовнішні відмінності цих двох категорій лжереформаторів, вони мають чимало абсолютно ідентичних рис характеру. Ось вони: втрата любові Христової, Який ніколи чогось подібного не робив; манія величності, облудний містицизм, абсолютизм (замість Христового служіння людям) та ілюзорна результативність. Про це останнє можемо сказати прямим текстом: Як галасливий неохаризмат, так і жовчний та понурий лжепророк внесли у навколишній світ хіба нулі, зато поблазней та руїн в Церкву та у світ вносять надміру багато.

А чому так? — Тому що Дух Святий — це насамперед любов, авторитетність, впливовість та результативність. І ще: Дух Святий споконвіку спочатку творив, а потім люди посторонні його оцінювали та рекламували. А у сучасних лжереформаторів — навпаки: Спочатку галаслива реклама чи фальшиве пророцтво, а за ним — людське розчарування, зневага до Духа Святого та серйозний підрив авторитету Церкви Христової.

Якщо би молодь, яка нерідко провокує такий антибіблійний конфлікт, діяла в руслі Слова Божого, то вона своєю ревністю, ентузіазмом, побожністю та молитовністю дуже швидко переконала би старше покоління, Церкву та навколишній світ у правильності свого вибору, за ними пішов би народ, а Господь Сам безболісно замінив би справді недуховне керівництво Церкви новою духовною та богобійною генерацією.

Безумовно, що розглянутий тут варіант конфліктності між поколіннями не можна вважати позитивним чи Біблійним. А тому щиро радимо молодому поколінню ніколи не вибирати для себе такий хибний та зрадливий шлях. Молоде покоління гідне кращого шляху.

Аналізуючи походження та корені церковного сепаратизму, необхідно звернути увагу на сепаратизм родинний (відокремлення та розмежування поколінь). Звичайно, у цьому аспекті ми не беремося брати під сумнів практику розвинутих країн, в яких відділення новоутвореної сім’ї вважається основним і домінуючим атрибутом демографічної політики цих країн. Це їхне право, і дай Боже, досягти рівня такого права ще багатьом біднішим країнам та націям.

Мова йде про позитивний духовний конфлікт, коли Божою благодаттю формується свята молода людина у негативному та гріховному середовищі. Така закономірність дуже яскраво простежується в історії деяких благочестивих юдейських царів, а саме: Від негідного Ровоама народжується син Авійя, про якого Біблія у 15-му розділі 1-ої Книги Царів не дає позитивної характеристики, але у критичний час війни юдеїв з ізраїльтянами під проводом нечестивого Еровоама цей цар цілком поклався в упованні на Господа, і цим поклав край царюванню Еровоама (2Хр. 13). Від цього не вельми популярного Авійї народжується дуже побожний цар Аса. А пізніше — від безбожного і зрадливого царя Ахаза народжується побожний і благословенний цар Езекія; а від беззаконного Амона народжується для Юдеї побожний і мудрий цар Йосія.

Ці історичні віхи нагадують нам, що силу Божої благодаті неможливо згасити ні генетично, ні соціально, ні неволею, ні славою.

Тому щасливі й мудрі ті молоді люди, які не піддаються ні на жодні ворожі провокації щодо конфлікту зі старшими поколіннями, а поглибленням у любов і благодать Божу набувають особливої духовної та суспільної висоти, і стають справжніми реформаторами та визволителями народів.

Музична конфліктність

У сучасному християнстві роль музики в церковному служінні нерідко викликає серйозні непорозуміння і навіть розділення в Церкві: одним хочеться музику поставити понад усе в Церкві, інші налаштовані радикально— на повну заборону її, і тільки, можливо, меншість сповідує Біблійну поміркованість у цьому питанні.

А тому для вирішення цієї проблеми та недопущення конфронтації необхідно звернутись до найдостовірнішого джерела мудрості — до Біблії. Ця Свята Книга ніколи не створила непорозуміння чи незгоди поміж людьми, і хто на неї опирався — завжди був у виграші.

Отож, Біблія нам подає три історичні періоди, характерні своїм відношенням до ролі музики у Богослужіннях, а саме:

Період Старого Завіту, в якому Сам Господь започаткував музичний супровід у Богослужіннях.
Період Христа й апостолів, коли музичне служіння не згадується зовсім.
Вічність спасенних з Господом, де знову відновлене музичне служіння.

Можна між цими трьома періодами назвати ще один, проміжний період Нового Завіту, в якому Церква має неоднозначний погляд, що і викликає нерідко непорозуміння і розділення серед віруючих.

Звернімося насамперед до першого періоду. Його початок описаний у 10-му розділі Книги Числа (4-ої Книги Мойсея). Повеління Господнє Мойсею щодо виготовлення двох срібних кованих сурем мало чітке призначення: Сурмити на скликання та рушання в дорогу Ізраїля; сурмити на сполох у час тривоги і сурмити в дні радості. Сурмачами повинні були бути тільки священики — сини Аарона (4Мс. 10:8). А для всього Ізраїля це сурмлення мало єдине цільове покликання: „В час сурмлення ви будете згадані перед обличчям Господнім. Вони будуть Вам на пригадування перед обличчям вашого Бога” (4Мс. 10:9,10).

Чому була дана така постанова Божа? — Найперше, треба розуміти, що сурми та сурмачі не мали права нічого робити самостійно, — вони могли сурмити тільки за наказом Господнім, Який подавав Свій голос, Свої розпорядження для Ізраїля з-над віка ковчега Завіту. Згадаймо цю постанову Божу: „І покладеш те віко згори на ковчега, а до цього ковчега покладеш свідоцтво, яке Я дам тобі. І Я буду тобі відкриватися там, і буду говорити з тобою з-над віка, з-посеред обох херувимів, що над ковчегом свідоцтва, про все, що розповім тобі для синів Ізраїлевих” — 2Мс. 25:24-25.

Тут мусимо зрозуміти і запам’ятати дуже важливу Біблійну істину: Богослужбова музика мусить мати в собі натхнення й супровід від Господа. Зрозуміло, що без сигналу від ковчега Завіту ні один священик-сурмач не мав права сурмити, але навіть якби це сталося колись, то це сурмлення нічого не говорило б ні до Бога, ні для людей. Яскравим прикладом для підтвердження цієї істини є епізоди сурмлення в час здобуття Єрихону (Іс. Нав. 6:20) та в час перемоги ополченців Гедеона над мідіянітянами (Суд. 7:20-22).

Протилежністю до цих згаданих славних перемог Ізраїля під звуки сурем є ганебне гульбище Ізраїля з музикою і танцями навколо вилитого Аароном золотого ідола (2Мс. 32:6; 1Кор.10:7).

Отож, у згаданих Біблійних епізодах яскраво простежується Божий план щодо музичного супроводу в Богослужінні: Музика повинна випливати із джерела Господнього повеління та бути сполучною ланкою, що доносить волю Божу до народу, якому вона служить. Підтвердженням цієї істини є описане у 25-му розділі 1-ої Книги Хронік служіння хору в Ізраїлі, який нараховував 288 співаків, а три головні хормейстери Асаф, Едутун та Геман були пророками Господніми. Це хорове служіння було співзвучне зі служінням священиків-сурмачів: Співаки прославляли Господа співом і на цитрах, арфах та цимбалах, але в той же час вони провіщували (пророкували) при цареві та для народу (1Хр. 25).

Всі ці Біблійні істини говорять про одне: Музичне служіння може бути корисним для народу тільки за умови, коли воно має походження від Бога, коли воно супроводжує сповіщення народу волі Божої. А в старому Ізраїлі срібні сурми ще і нагадували Богу про нього та про його проблеми.

Коли ж музика відірвана від Божого джерела натхнення для сповіщення людям волі Божої, тоді вона, за словами апостола Павла, стає бездушною, а особливо в наші дні — руйнівною та розтлінною для людського духа. Згадаймо ці слова апостола: „Навіть бездушні речі, що дають звук — сопілка чи арфа — коли вони не дають не виразні звуки, — як розуміти, що виграється в сопілку чи на арфі? Бо коли й сурма невиразний звук дає, то хто буде готовитись до бою?” — 1Кор. 14:7-8.

Тепер звернімо увагу на період земного життя Ісуса Христа та на діяльність апостольської Церкви. Там ні одного слова не знаходимо про музичне служіння. В чому справа? — Невже помилились літописці Нового Завіту, чи щось забули описати? А може Христос прийшов на землю, щоб назавжди ліквідувати музичне служіння в Церкві? — На всі ці питання маємо повне право відповісти тільки заперечно. Бо ж відповідь на ці запитання лежить виключно у духовній сфері: Бог, як джерело духовного натхнення та відкриття людям Своєї волі, прийшов до людей, а після Дня П’ятидесятниці Він поселився в серцях вірних Його Духом Святим. Отож відпала потреба у музиці як засобі зв’язку між Богом і людьми, рівнож як відпала потреба музикою сповіщати Богові про існування та проблеми Його дітей, тому що ці функції взяв на себе Дух Святий — Єр. 31:31-34.

Це можна порівняти хіба з земним явищем, коли у нас зовсім відпадає потреба в листуванні з любимою людиною після того, коли вона є вже поруч з нами. — У цьому аспекті апостол Павло проміжну функцію Закону визначає словами: „Закон, маючи тінь майбутніх благ, а не самий вигляд речей, ніколи не може вдосконалити винних” — Ізр. 10:1.

Ніби підводячи підсумок величі і слави Богослужіння в Дусі Святому, апостол Павло пише: „Тому не бувайте нерозумними, а розумійте, що є воля Божа! І не впивайтесь вином, бо воно веде до розпусти, а сповняйтеся Духом Святим, розмовляючи між собою псалмами та хваліннями, та піснями духовними, співаючи та виграючи в серцях ваших Господу” — Еф. 5:17-19.

То невже із сказаного тут треба робити висновок, що новозавітне Богослужіння повинно бути зовсім позбавлене будь-якого музичного супроводу? — Звичайно, ні. Таке твердження було би хибним і небіблійним. Тут важливо одне: Не впадати в крайності — відносно домінуючої ролі музики в служінні, або її заперечення чи заборони. Пріоритетною в наш час повинна бути розумна Біблійна поміркованість: Музичне служіння повинно закликати людей до вівтаря Божої благодаті і супроводжувати благодать — так як і було в часи Закону. Але недопустимою є новітня доктрина про музичне служіння, яке „викликає” благодать або регулює сповнення Духом Святим у Церкві.

Це захоплення (не скажемо доктрина чи вчення) якраз і стало головним стимулом до конфлікту між молодим та старшим поколіннями, стало чужим покликом у Церкві до створення неохаризматичних спільнот. А заклик дуже привабливий: Ставай церковним музикантом, черпай своє натхнення хоч би з найбрудніших джерел, — і станеш духовним авторитетом у своїй спільноті!

Така музика не має нічого спільного з натхненною музикою Старого Завіту, рівнож як зовсім не подібна до служіння Духа Святого в часи Христа і апостолів. Більше того: Черпаючи свою природу з брудних та отруйних джерел вульгарної світської музики вона викликає ефект духовної руїни слухачів — подібно до руйнівної сили ріки, яка вийшла зі своїх берегів. Сумних прикладів такої моральної та психічної руїни сьогодні маємо чимало.

Отож, конфлікт поколінь на цьому ґрунті — небіблійний, а більше того — погибельний, тому що таке розуміння музики в Богослужінні з часом зовсім відволікає людей від головного стимулу спасіння — чистоти і святості. А такий наслідок логічний, бо він привчає людей до штучного емоційного захоплення, а не до Біблійного сповнення Духом Святим.

І ось третій, останній період в історії спасенного людства — Вічність у славі небес. Там знову звучить музика — там гусла, арфи, сурми, і не помилимось, коли скажемо, що зустрінемо й такі інструменти, „яких око не бачило та вухо не чуло”.

То яка різниця між служінням Христа та апостолів на землі і служінням у небі?

Відповідь тут теж проста: На землі Церква Христова повинна у повній мірі відображати в собі образ і славу Христа, щоб їх натурально передати людству для його спасіння, — так само, як Людина-Христос відобразив у Собі всю повноту слави Отця, — і цим упокорив світ. Цю Божественну Місію Христа і Його Церкви неможливо замінити будь-якими посередниками, в тому числі і музикою. Тому-то період апостольського служіння у Церкві був так переповнений і збагачений силою Духа Святого, що навіть супровідна роль музики у служінні благодаті була просто зайвою.

А що ж буде у Небесному Царстві? — Там буде вічний тріумф Христових переможців, там вже не буде зборів та скликань у походи, там не зватиме сурма на сполох, там про спасенних людей вже не буде потреби нагадувати Богові, там зіллється воєдино слава неба і святих від землі, а тому музика і пісні хваління будуть безперестанку нестися з уст та сердець спасенних. Все це бачив у чудесному видінні св. апостол Іван: „А я, Іван, бачив місто те святе — Новий Єрусалим, що сходив від Бога з неба, приготовлений, як наречена, прикрашена чоловікові своєму. І чув я голос гучний з неба, що говорив: „Ось оселя Божа з людьми, і Він житиме з ними, а вони будуть Його люди, і Сам Бог буде з ними, Богом їхнім. І обітре Бог усяку сльозу з очей їх. І смерті більше не буде, бо попереднє минуло” — Об. 21:2-4.

Ось де наша кінцева мета життя. А тому кожен, кому Спаситель відкрився тут на землі, ніколи не стане доганяти тільки тінь майбутніх благ, тобто конфліктувати та витрачати свої духовні сили на боротьбу за домінуючу роль музики у Богослужіннях. Побожні та покірні люди будуть день і ніч думати, молитися та удосконалюватись у тому, що має вічну та непохитну цінність — Біблійне сповнення силою Духа Святого. Такі люди на суперечки та конфлікти у тілі Христовому ніколи не підуть — як засіб сповіщення людям волі Божої та заклику до виконання людьми Божих повелінь.

У підсумку можемо сказати: Біблійна сутність музики споконвіку та у вічності була, є і буде фактором збудування віруючих, Божої допомоги людям та силою консолідуючою й миротворчою.

Нічого подібного не можна сказати про сучасну світську музику, яка не тільки руйнує моральність та духовність, але й стала злою альтернативою класичній та народній музиці.

Така агресивна та безбожна музика всіма засобами сьогодні бажає заволодіти Христовою Церквою.

Ми можемо хіба щиро уболівати над духовним станом тієї частини молоді, яка ще й донині вважає розтлінну світську музику позитивним фактором до духовного пробудження людей.

Естетична конфліктність

Кожній вихованій та побожній людині зрозуміло, що ми живемо у світі „кривих дзеркал” та спотвореної моральності. А це означає коротко: Все, що неетичне та вульгарне — це крик новітньої моди. Незручно навіть перераховувати, але хоч дещо з цього новітнього арсеналу сатани варто згадати: оголення жінок, жіноче паління, рвані до голого тіла штани, оголені спини та животи жінок, сережки у носі та на язику, лисі стрижки чоловіків, безсоромність прилюдного міжстатевого цілування, сексуальні збочення, море розтлінної літератури, музики та наочної агітації, тощо.

Побожній людині хотілось би на все це сказати лаконічно — „Гидота содомська! — Хіба варто про це згадувати серед віруючих?”

Було би слушно солідаризуватися з такою людиною, якби не велика гіркота нашої дійсності, яка б’є на сполох, тому що чимало зі згаданих тут новітніх спокус диявольських сьогодні все глибше проникають у лоно Церкви і наполегливо претендують на своє законне місце в ній, заявляючи: „Сьогодні жити молоді в інший спосіб — значить бути зганьбленою та осміяною в будь-якому колективі.

Подібна заява молодого покоління заслуговує на увагу, і не тільки, — вона вимагає правильної Біблійної відповіді та реальних порад і допомоги молоді.

Найперше, у цій проблемі ми мусимо конче пам’ятати важливу та непорушну істину: Христові послідовники та навколишній світ мають різне походження, різний менталітет та, безумовно, вічність свою вони будуть проводити в різних місцях.

По-друге, у питаннях етики та естетики ми мусимо ставити перед собою запитання: Де є моральність, а де — аморальність?

Із згаданих вище атрибутів сучасної антикультури — де ми можемо знайти елементи моральності та справжньої культури? — Вони там відсутні. У цій відповіді будуть єдині як духовна особа, так і справжній мистецтвознавець. Таку ж саму єдність у поглядах на сучасну руйнівну та аморальну музику знайдуть між собою музикознавець та чесний священик.

Біблійна історія та класичне мистецтво мали в собі одну головну мету — підвищити авторитет людини до рівня її Творця, зберігати розумну та благодатну межу між чоловічим і жіночим родом, — і завдяки цьому облагороджувати людську особистість, сприяти міцності сім’ї та суспільства. — У сучасному лжемистецтві та антикультурі усі ці засади зневажені, зруйновані, а людство сліпо йде за своїм всесвітнім обманщиком, сповідаючи принцип: Чим гірше — тим краще.

Ось тут перед Божим народом стоїть доленосне питання: Чи плисти з усім людським загалом за течією, чи стати альтернативою цьому моральному розтлінню, та врятувати себе, своїх близьких та ще багато невідомих нам людей від неминучої погибелі разом з дияволом та його гріховними ідеологами, музикантами та модельєрами.

Якщо у наші дні вірні християни, а особливо діти і молодь, можуть наражатися на деякі насмішки та зневаги збоку світу, то Біблійні святі та перші християни платили за таку альтернативу сатанинським витівкам нерідко своїм життям.

Інша справа, коли би Біблія навчала нас аморальності, невігластву та брутальності в естетиці, — але ми маємо справу з ситуацією точно навпаки: Аморальність насміхається над моральністю, безчестя над чистотою, розбещеність — над невинністю та незайманістю.

Тут щонайбільше хочеться побажати вірним християнам ніколи у таких ситуаціях не забувати дев’ятого Блаженства вірних Христових: „Блаженні ви коли вас будуть ганьбити та переслідувати, та казатимуть на вас усяке лихе слово не по правді ради Мене. Радійте та веселіться, бо велика нагорода ваша на небі! Так само переслідували й пророків, що були перед вами” — Мт. 5:11-12. — І зовсім не випадково зразу за цим Блаженством Христос проголосив: „Ви — сіль землі. Ви — світло для світу! Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого, що на небі” — Мт. 5:13-16.

З цих слів Христа очевидно, що наше християнське „осолювання” цього світу від гріховного загнивання, освітлювання та оздоровлення неодмінно рано чи пізно зустрічається з осудом, ворожістю та ненавистю цього світу. Цього ніколи не потрібно соромитися, уникати та боятися, — ми до цього покликані, і в цьому наше блаженство та прилучення до славної когорти всіх святих — наших попередників.

Не вдаючись до аналізу відкритого гріховного розтління сучасного світу, зупинимо нашу увагу хоч на декількох „невинних” явищах сучасної „культури” та „естетики”, які сьогодні найбільше полонять наше молоде покоління, а саме: Видовища, жіноча одежа, чоловіча стрижка голови та дошлюбні стосунки.

Видовища

Духовний стан нашого сучасного суспільства можна достовірно визначити словами Біблії: „І бачив Бог землю, — і ось зіпсувалась вона, бо кожне тіло зіпсувало дорогу свою на землі” — 1Мс. 6:12.

Головними стовпами сучасного гріховного „мистецтва” стали: насильство, розбещеність та безглузді розваги. Насамперед, зауважимо, що хтось може заперечити, що не тільки наш час переповнений цими гидотами, — ці явища були широко відомі також і в стародавні Біблійні часи. Не заперечуємо. Але мусимо тут внести серйозні корективи; у ті часи гріховні видовища були обмежені цирками та амфітеатрами, і туди християн намагалися володарі держав заганяти насильно: Християни, звісно, категорично відмовлялись бути глядачами кривавих та розпусних видовищ, за що часто-густо платили власним життям. А по-друге: сьогодні гріховні видовища християни добровільно ввели до своїх осель через телевізори, комп’ютери та плеєрну музику, яка полонить та розтліває душі людські, і ніхто цього не замічає зі сторони. Християн сьогодні ніхто не гонить на гладіаторські бої, але чимало з них самостійно стають учасниками видовищ через інтернет.

Сьогодні реабілітаційна медицина про ігрову залежність вже говорить на одному рівні з алкогольною чи наркотичною залежністю. Відомі випадки масового психічного захворювання японських дітей після перегляду „дитячих” мультфільмів-жахів. Наша сучасна реальність переконливо доводить: Новітні технології видовищ насамперед вбивають духовність людей, бо глядач чи слухач становиться пасивним співучасником гріховного дійства; а потім наступає руїна моральності, а за нею — фізичні патології.

Чому ця диявольська ідеологічна диверсія так легко проникає в ряди віруючих людей? — На це питання так відповідає апостол Павло: „Такого беззаконника прихід буде з сатанинською силою, з усякою потугою і ознаками та чудесами обману; і з усяким підступом неправди в тих, що погибають, бо любові правди не прийняли, щоб спастися їм. І за те пошле їм Бог дію підступу, щоб вони вірили неправді, та прийняли суд усі, хто не вірив правді, а кохавсь у неправді” — 2Сол. 2:9-12. — Це означає, що у цих віруючих відповідного часу наступила духовна порожнеча, або, формально приєднавшись до Церкви, вони не дали місце Господу зайняти престол у їхньому серці.

Якби для цих людей Слово Боже було світильником та законом на їхніх життєвих дорогах, то вони ніколи не зігнорували б застережень Біблійних праведників щодо поведінки віруючої людини у світі зла й спокус. Для них закон життя Давида був би їхнім законом життя, а саме: „Не поставлю перед очі мої нічого нечестивого; діла відступників я ненавиджу; не приліпляться вони до мене” — Пс. 101:3. Вони так само завжди свято пам’ятали б життєве кредо праведного Йова: „Умову я склав з очима своїми, то як буду дивитися на дівчину?” — Йов. 31:1.

Вони завжди тримали б перед собою благородні образи Біблійних праведників — Йосифа, Даниїла, Сидраха, Мисаха та Авденаго, які радо йшли на великі страждання та на смерть — аби тільки не осквернитися від нечистот цього світу.

Невже нам забути слова благословенного апостола Петра? — „Доволі з нас минулого часу життя, що чинили волю поган, ходячи в розпусті, пристрастях, пияцтві, бенкетах, в обжерливості та облудних ідолослужіннях. Тому і дивуються, що ви не біжите разом з ними на розлив розпусти, і лихословлять вас” — 1Птр. 4:3-4.

Згідно Первосвященицької молитви Христа вірні християни фізично не відділяються від цього світу, але вони неодмінно повинні бути духовно і морально відділені від нього. В цьому відділені полягає головний критерій духовної сили християнина та його збереження в час великого Господнього навідання людства за його гріхи та беззаконня. Про це відділення від гріховних уподобань цього світу ми чуємо заклик Духа Святого у Книзі Об’явлення: „Вийди з неї, народе Мій, щоб не мати вам спілки в гріхах її, і щоб не прийняти вам покарань її. Дійшли вже гріхи її аж до неба, і згадав Бог про неправди її” — Об. 18:4-5.

Виникає питання: Чи можна цього відділення досягти церковними заборонами? — Ніколи. Бо ж наші очі — це візитна карточка, це дзеркало нашого духа, а тому таке відокремлення від гріховних видовищ та інших спокус може бути реальним тільки за рахунок здорового та Богом натхненого нашого духа.

У цьому сенсі є дуже вірними слова св. апостола Павла: „Все мені можна, та не все корисне; все мені можна, та нічому не дам володіти мною. Хіба ви не знаєте, що тіла ваші — то члени Христові? Узявши ж члени Христові, невже зроблю їх членами розпусниці? Нехай не буде того!” — 1Кор. 6:12, 15.

Жіноча одежа

У питанні людського одягу взагалі, а жіночого — зокрема, від Едему і до наших днів у сатани з Богом існують дуже серйозні протиріччя й погляди. І це зрозуміло, адже першою помилкою наших прародителів після гріхопадіння в раю була їхня самодіяльність у виготовленні символічного „одягу” — у вигляді опасок з фігового листя (1Мс. 3:7). Але без поради з Богом, звісно така „одежа” була відкинена Ним, а тому Сам Господь зробив для них одежу із шкіри та й зодягнув їх. (1Мс. 3:21).

З цього Біблійного епізоду випливає логічний висновок: З часу гріхопадіння і до наших днів, коли між чоловічою та жіночою статтю появилась сором’язливість, Господь Бог відкинув гріховний людський витвір „символічного одягу”, який залишає людей оголеними, що викликає хтивість між статями.

Зрозуміло, що сьогодні чимало зухвальців та поборників уседозволеності та безсоромності в жіночому одязі скептично заявляють: „А хто знає фасони одягу, який виготовив Сам Бог Адаму та Єві?” На це зухвальство так відповідає Господь у Своєму Законі: „Не буде чоловіча річ на жінці, а мужчина не зодягне жіночої одежі, бо кожен, хто чинить це, — огида він для Господа Бога свого” — 5Мс. 22:5.

Отже, висновок тут логічний: Якби Бог виготовив у Едемі одежу для прародителів одного фасону, то Він ніколи не вважав би огидою для Себе вживання одежі протилежної статі.

Ми можемо робити прості та зрозумілі висновки з того: Що передбачав Господь Бог, коли Сам зодягнув чоловіка та жінку, відкинувши перед тим виготовлену ними символічну одежу з фігового листя? Ось вони:

Одежа завжди повинна підкреслювати різницю між чоловічою та жіночою статтю, оскільки Закон — 5Мс. 22:5 — ніколи й ніким не був відмінений.
Від Едему й донині сексуальні стосунки між чоловічою та жіночою статтю стали допустимими та контрольованими спеціальними Біблійними законами, а тому сором’язлива та пристойна одежа повинна стримувати інтимний потяг між чоловічою та жіночою статями. Статеві стосунки у людському роді повинні докорінно відрізнятися від таких стосунків у нижчому творінні Божому.
Згідно Божого передбачення жінка у шлюбному чи нешлюбному стані повинна зберігати свою жіночність, та „нетлінну красу свого духа, що перед Богом є дуже цінне” — 1Птр. 3:3-4. Адже зрозуміло, що оголена жінка (чи мужчина) неодмінно стає предметом сімейної руїни та розпалювання гріховних пристрастей у світі.

Немає потреби у цій короткій праці вести обширний аналіз усіх згаданих тут трьох головних Біблійних і етичних засад щодо Божого погляду на естетику одягу та поведінку людей у аспекті інтимних стосунків.

У Біблії та у побожних людей проблем у цьому питанні не існує. Проблеми є у тих людей, які живуть поза законом Божим, та у тих, які конче бажають беззаконня та аморальність цього світу внести та узаконити у Церкві та у християнському світі.

Подумаймо добре, що змінилося в одвічних поглядах Божих на естетику одягу жінки, коли читаємо у апостола Павла: „Так само й жінки, пристойно одягаючись, із сором’язливістю та невинністю, щоб прикрашали себе не заплітанням волосся, ні золотом або перлами, або шатами предорогими, а добрими вчинками, як це личить жінкам, які присвячують себе на побожність” — 1Тим. 2:9-10.

Коли йдеться про зловживання жінками одежею чоловічої статі, то, звичайно, не враховуються аспекти користування професійної одежі чоловічого фасону окремих жіночих професій та вживання її у побутових умовах. де традиційна жіноча одежа може бути звабливою для посторонніх людей та для власних дітей.

Звичайно, не від злопам’ятливості щодо жінок апостол Павло у тому ж тексті 1-го послання до Тимофія акцентує: „Жінці ж навчати не дозволяю, ані панувати над чоловіком, а бути в мовчанні. Бо Адама перше створено, а опісля — Єву. І Адама не зведено, а жінку, і як зведено її, — була в переступі” — 1Тим. 2:12-14.

У цих словах — далеко не гірке згадування сивої давнини, а глибоке остереження людства, а Церкви насамперед, про одвічну конфронтацію сатани з Богом, в якій він насамперед використав жінку. Адже його стратегічний план — показати себе людству „як Бога” чи „замість Бога” (2Сол. 2:3-4). А для цього він повинен спровокувати людство до єдиного переконання, що у Бога все не так. А одним із дієвих та ефективних його аргументів — показати себе перед жіноцтвом світу найкращим його приятелем та справжнім феміністом і емансипатором (тобто борцем за вирівняння прав жінок з чоловіками та звільнення їх від будь-якої залежності). Така ідея дуже приваблює жінок, а особливо — у християнському світі, — а тому вони легко й радо піддаються на різні диявольські провокації — в одязі, в поведінці, в грубому і безсоромному поводженні зі своїми власним тілом, та навіть знищенням його передчасно. Але цього ще замало: Ця зла ідея знайшла широкий відгомін у різних новітніх неохаризматичних спільнотах та в спільнотах з духовними заблудженнями, де жінки займають провідну, а нерідко вирішальну роль.

Жінки найчастіше стають фальшивими пророчицями та пастирями, і навіть єпископами церков — усупереч тому, що у Євангельських законах про церковних пастирів ні слова не знаходимо про такий статус жінок. Тут логічно запитатися: То від якого духа діють лідери тих спільнот, наставляючи жінок на служіння, яке їм не передбачене Біблією?

То хіба випадково світова зрадлива релігійна спільнота в Книзі Об’явлення зображена в образі жінки?

Згадаймо тут видіння апостола Івана: „А жінка, одягнена в багряницю та порфіру, прибрана золотом і дорогим камінням, і перлами, тримала золоту чашу в руці своїй, повну мерзот і нечистоти блудодіяння її, — а на чолі її ім’я написане: „Тайна. Вавилон великий, мати блудницям і гидотам землі” — Об. 17:4-5.

Безумовно, що до цього огидного образу жінки — натхненниці всілякої безбожності та аморальності у світі, не мають жодного відношення побожні та благочестиві жінки-християнки. Але цього не можна сказати про зухвалу та владолюбну частину жіноцтва, які будь-що готові переступити межі Біблійних законів та моральності, та вносять цю конфронтацію з Богом у лоно церкви Христової. Хай би над цим задумались короткозорі церковні лідери, які так широко відкривають двері Церкви нищівним тенденціям лібералізму та секуляризму (вседозволеності, вільному трактуванню Слова Божого та пропагування світських мотивів у Церкві).

Естетика чоловічої зачіски

На перший погляд може здаватися дуже дивним постановка питання про чоловічу зачіску. Хіба можна ставити це питання в один ряд з видовищами, безсоромністю одежі чи сексуальними гріхами?

До цього питання можна долучити ніби логічне міркування: Хіба чоловіча стрижка (чи відсутність такої) може викликати в навколишніх людей якісь гріховні мотиви чи бажання? — Моя зачіска — це в кінцевому рахунку моя особиста справа, це вираз моєї культури.

Все це було би дуже логічно, якби до цього, здавалось би, другорядного питання не мала прямого відношення Біблія.

Насамперед, звертаємо увагу на походження мужчини — за образом та подобою Божою. Звичайно, ми розуміємо, що Господь Бог щонайголовніше — передав людині Свою духовну сутність, і ми не можемо уявити собі Бога за зовнішньою подобою людей різних націй, рас чи етнічних груп. Але в естетиці поведінки та культури кожна людина на землі повинна в однаковій мірі відображати свій внутрішній духовний стан.

У попередньому розділі ми довели, що ще в Едемі Господь Бог відрізнив чоловіка від жінки і поставив між ними суттєву межу, в тому числі — і в естетиці догляду за тілом кожного із них. І ось тут Біблія ставить акцент на вигляді голови та зачіски чоловіка й жінки. І це не випадково, — адже голова людини є головним її образом, її красою та засобом для спілкування з Богом та людьми, бо ж у ній Богом збудовані усі головні почуттів людини.

У 1-му посланні св. апостола Павла до коринтян читаємо новозавітний погляд на чоловічу зачіску: „Чоловік не повинен покривати голови, подобою і славою Божою бувши. Чи ж не сама природа навчає вас, що коли чоловік має довге волосся, то це сором йому?” — 1Кор. 11:7, 14. А далі читаємо: „Жінка ж, коли має довге волосся, — це слава їй” — 1Кор. 11:15.

Оскільки „все Писання натхнене Богом” (2Тим. 3:16), то в даному випадку ми не маємо права інтерпретувати ці речення як приватну позицію апостола. Але тут нам необхідно знайти розумну межу між чоловічою і жіночою зачіскою. А критерієм такої межі повинні бути слова апостола, що довге волосся для жінок — слава, а для чоловіків сором. Хто і як визначить цю межу? — Тут визначальним повинно бути духовне логічне мислення: Жінка навіть у домашніх умова не стане вирощувати свою косу до декількох метрів, рівнож як і діловий чоловік не дозволить собі відрощувати волосся до довжини жіночої коси, бо це буде суттєво заважати йому у його трудовій діяльності та у громадській репутації. Біблійна ж концепція у цьому питанні дуже проста: Зачіска не повинна робити мужчину женоподібним, рівнож як і жінку — чоловікоподібною.

Але людина, один раз вступивши в конфронтацію з Богом, не бажає бути поміркованою у своїх тілесних уподобаннях. В даному випадку мужчини тримають помітне лідерство у змаганнях з Богом щодо власної зачіски, — вони не бажають визнавати розумну поміркованість, а тому вдаються у дві крайності: або відрощують довге волосся, чи навіть косу, або стрижуться наголо.

Тож простежмо Біблію щодо її позиції відносно чоловічої стрижки наголо. Враховуючи те, що новозавітні віруючі іменовані — „рід вибраний, царське священство, народ святий” (1Птр. 2:9), — то звернемо увагу на позицію Божу щодо зачіски священиків у Старому Завіті: „Не зроблять вони лисини на голові своїй, і краю бороди своєї не підстрижуть, а на тілі своєму не наріжуть надрізів. Святі вони будуть для Бога свого, і не збезчестять вони Імення Бога свого” — 3Мс. 21:5-6.

Тож виникає логічне запитання до католицького духовенства: „Яким законом воно керувалося, впроваджуючи так звану „тонзуру” (виголювання на маківці голови) для своїх священиків?”

З таким же запитанням слід звернутися до тисяч молодих мужчин-християн, які бездумно наслідують кримінальних „авторитетів”, підстригаючи свою голову налисо. Адже споконвіку така стрижка для мужчин вважалася великим приниженням їхньої гідності та наругою над ними, бо завжди це робилося в знак позбавлення волі мужчини (рекрутство, ув’язнення, заслання, примусові роботи тощо).

То яка ж це сила сьогодні заганяє християн у добровільне рабство? І хто навчив наших сучасників так глумитися над застереженням апостола Павла: „Ціною ви куплені; не робіться невільниками людськими”? — 1Кор. 7:23.

Якщо у людських очах питання естетики вважається справою приватною, та проявом власного „художнього смаку”, то Біблія має на це інші, навіть дуже серйозні погляди. Ось послухаймо ще одне застереження Боже щодо чоловічої стрижки голови: „Ви Сини Господа, Бога вашого. Не будете робити нарізів (татуювання), і не вистригайте вашого волосся над вашими очима за померлого, — бо ти святий народ для Господа, Бога твого, і Господь тебе вибрав, щоб був ти Йому вибраним народом зо всіх народів, що на поверхні землі” — 5Мс. 14:1-2.

Цю ж саму істину зустрічаємо у пророка Єремії: „І не будуть робити собі лисини” — Єр. 16:6.

З усього сказаного вище випливає логічний висновок: Все, що робиться всупереч Закону Божому, походить від диявола і робить людину узалежненою від нього та його рабом. А тому підсумком цієї теми найкраще можуть служити слова апостола Павла: „Не можете пити чашу Господню і чашу демонську, не можете причащатися в трапезі Господній і в трапезі демонській. Чи ж будемо випробовувати Господа? Хіба ми дужчі від Нього?

Все мені можна, та не все на користь; все мені можна, та не все збудовує” — 1Кор. 10:21-23.

Дошлюбні стосунки

Ми живемо у час відкритого духовного нігілізму (повного невір’я) у пост-християнських народах, коли очевидні та аргументовані Біблійні норми етики та моралі стали зневаженими та дискусійними. Це час, коли виповнилося пророцтво старця Симеона в час принесення новонародженого Христа до храму: „Ось цей лежить на падіння і вставання багатьох в Ізраїлі, і на знак сперечання” — Лк. 2:34.

Отож, з Христом сперечаються народи світу, але не Він падає від їхніх суперечок, а самі дискусанти та їхні держави.

Із Біблії відомо, що одним з наймогутніших важелів для спокушування людей у сатани споконвіку було сексуальне питання.

У питанні сексуальної культури, а дошлюбної — зокрема, вихідним аргументом є Божий план статевих відносин чоловічої та жіночої статі: „Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Тому покине чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до дружини своєї, — і стануть вони одним тілом” — 1Мс. 2:23-23. Тут бачимо особливий наголос Божий:

Одна жінка передбачена для одного чоловіка (моногамія).
Інтимні стосунки допускаються тільки у шлюбному житті — „пристане” (чи „пригорнеться”) до дружини своєї.

Господь Бог ніколи не відступав від цього священного Закону. Якщо комусь захочеться дискутувати з цього питання, посилаючись на розвинену в Ізраїлі полігамію (многоженство), то відповідь їм буде одна: Господь ніколи не був ініціатором полігамії, — це робили ізраїльтяни, навіть і їхні патріархи, зі своєї власної ініціативи чи з ініціативи своїх дружин. Але це ніколи не виходило їм на добро, а тільки на зло. А це вже само-собою говорить, що полігамія та статева розпуста не від Бога, а від диявола.

Згідно слів Христа, полігамію, як і шлюбні розлучення, Господь терпів тільки завдяки Своєму милосердю до людського жорстокосердя. — А вершину і тріумф Божого Закону статевої культури приніс і утвердив на землі Ісус Христос. Про це читаємо у Його Нагірній проповіді: „Ви чули, що сказано старозавітним: Не чини перелюбу. А Я вам кажу: Хто спогляне на жінку з пожадливістю, той уже вчинив перелюб із нею у серці своєму” — Мт. 5:27-28.

Отож, Спаситель світу переніс боротьбу з статевою аморальністю з фізичної сфери у сферу духовну — в дух людський, в якому насправді зароджуються всі позитивні або негативні якості та вчинки людини, а тілесні члени стають тільки виконавцями команд людського духа. Про це дуже мудро заявив Христос: „Те, що виходить із уст, береться із серця, — і воно сквернить людину. Бо з серця беруться лихі думки, душогубства, перелюби, блуд, крадіж, неправдиві свідкування, богозневага, — ось що сквернить людину!” — Мт. 15:18-20.

Звідси зовсім неважко зробити висновок, звідки в людстві береться статева аморальність, розбещеність та дошлюбна сексуальність, — від розбещеного людського духа, від ігнорування Закону Божого або ліберального його трактування. У всіх цих випадках людина вступає у конфронтацію з Богом під дією едемського сатани-обманщика „чи справді Господь заборонив?”, або „Неправда! Не помрете!” Під цими зловіщими сатанинськими гаслами сьогодні здійснюється лібералізація (довільне трактування) та секуляризація (світський дух) християнського світу.

В чому цей світський дух у християнстві виявився натурально, — сьогодні для всіх небайдужих людей стало очевидним, а саме: У таких церквах освячена повна свобода дошлюбних інтимних стосунків, не засуджуються аборти та стерилізація жінок, набувають все ширших масштабів одностатеві (содомські) „шлюби”, не осуджується евтаназія (медикаментозне вкорочення життя), імплантація мікрочіпів (біологічна кодифікація людей), клонування і навіть суїцид (самогубство). — Що ж можемо на це сказати? — А тільки одне: чаша людського беззаконня переповнена, рівнож як і чаша довготерпіння Божого. Ми стали свідками повної готовності людства до вилиття на нього каральних судів Божих.

Споконвіку Господь Бог зраду духовної вірності людей щодо Нього називав гріхом блуда чи перелюбу. Це само собою говорило про те, що найближчим синонімом до духовної зради людини відносно Бога є фізична зрада у подружжі та осквернення тіла гріхами статевої розбещеності. А це говорить про те, що як перший, так і другий гріх є особливо огидним в очах Божих.

Але людство і не думає зупинитися у своїй війні проти Бога, — воно йде все далі та далі, але у битві цій не Бог зазнає поразки, а людство. Важко перерахувати його втрати, хіба згадаємо хоч деякі: Розпад сім’ї, венеричні хвороби, СНІД, неповноцінні діти, скорочення тривалості людського життя, невпинне зростання злочинності та багато іншого.

У цьому безкрайньому морі гріха та аморальності височить єдина башта чистоти й непорочності — Христова Церква, міцно збудована на основі пророків та апостолів, маючи своїм наріжним каменем Ім’я і Закон Господа нашого Ісуса Христа.

Мудрий Соломон радить і молодим, і старшим не запізнитися ввійти до цієї башти, — і там бути безпечним Пр. 18:30).

Дискусії щодо дошлюбного інтимного життя можуть мати місце хіба що серед відступників та зрадників Закону Божого. Для вірних же дітей Божих завжди священним залишається Закон Нового Завіту, рівнож як і Старого Завіту: „Чесне вінчання у всіх і ложе непорочне, — а блудників та перелюбників судитиме Бог!” — Ізр. 13:4. Сімейний будинок, збудований на такому фундаменті, — ніколи не зруйнується!

Звідки конфліктність?

Отож, на підставі всього викладеного вище можна зробити прості та зрозумілі висновки:

Молодь, як і старше покоління, мають священне право на конфлікт з гріхом, і в цьому конфлікті вони повинні вийти переможцями.
Коли у лоні церкви є духовний застій та занепад, то Господь не кличе молоде покоління на зневагу та відділення від старших, а до справжнього духовного пробудження у своєму середовищі та розповсюдження цього пробудження на всю Церкву та на навколишній світ.
Негативним та руйнівним є конфлікт у Церкві між старшим та молодим поколінням, коли він спровоковується законництвом та заборонами керівництва Церкви, а мова та вплив благодаті та Слова Божого відсутні.
Всі інші конфлікти — на ґрунті лжедуховних та гріховних захоплень — народжуються від конфліктності людей з Законом Божим, і вони є гріховними, від сатани, та не мають нічого спільного з праведністю. Покайся та примирись з Богом — і зникне всіляка конфліктність, тому що наш Господь — це Господь миру, єднання та праведності, а не джерело конфліктності.
Для недопущення чи подолання будь-якої конфліктності в Церкві є тільки два наймогутніших фактори:
а. Вищий авторитет Слова Божого та правильне Біблійне виховання християн — Дії 20:32
б. Могутня навчальна функція благодаті Духа Святого, — згідно слів апостола Павла: „Бо з’явилась Божа благодать, яка спасає всіх людей і навчає нас, щоб, відцуравшись нечестя і світських похотей, розумно, праведно і благочесно жили ми в нинішньому віці” — Титу 2:11-12.

Якщо ці два фактори не спрацюють у Церкві, то там гріховні явища неминучі, як і нищівна конфліктність поколінь.

Про недопустимість цього нас попереджують останні слова Старого Завіту: „Ось Я пошлю вам пророка Іллю, перше ніж день Господній настане, великий та страшний!

І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське — до їхніх батьків, щоб Я не прийшов і не вразив землю прокляттям!” — Мал. 4:5-6.

Нехай ніколи це не станеться в наших сім’ях, родинах та в Церкві Христовій!