Що має спільного вірний з невірним?

Хіба не знаєте, що ті, що на змаган­нях біжать, усі біжать, а один приймає нагороду? Так біжіть і ви, щоб осягли! Кожен же, хто змагається, той від усього стримується. Ті ж, щоб тлінний вінець прийняти, а ми — нетлінний.
ІКор. 9:24-25.

Дійсно цікаве питання: “Що має спільного вірний з невірним?” або іншими словами: “Чи може бути щось спільне у вірного з невірним?” Одно­значно, що віруючі відроджені христи­яни не можуть мати чи набувати чогось світського, брудного, входячи у що­денні контакти з оточуючими нерозка­яними людьми. Адже у посланні св. апо­стола Якова написано: “Ото віра чиста і непорочна перед Богом і Отцем, — щоб… держати себе неоскверненими від світу” (Як. 1:27). Як же досягти отієї “чи­стої та непорочної віри перед Богом”, як не осквернитись? Чи взагалі це є мож­ливо?

Правду кажучи, переді мною було поставлене зовсім інше завдання: дослі­дити проблему сімей, де чоловік, дру­жина або інші близькі рідні не служать Богові. Однак, добре поламавши голо­ву над тим, чого я сама ніколи не пере­живала, бо від самого народження ви­ховувалася у сім’ї, де всі служили Богові, я повністю переконалася, що ця тема “не для мене”. І у той момент мені Бог по­слав думку: я ж можу поділитися тим, чого Бог навчив саме мене. А навчив Він мене тому, що, живучи серед невірного світу і маючи багато-чого спільного з ним, ми у той же час не повинні НІЧО­ГО брати від нього. Ми ніколи і ні при яких обставинах не повинні йти з ним на компроміс. І тоді ми побачимо диво­вижні речі — нас будуть поважати, до нас будуть прислухатися, а головне — через таке наше поводження буде про­славлятися ім’я Боже. Назвавшись хри­стиянами, ми беремо на себе величезну відповідальність, як зберегти цей титул чистим і незамплямованим.

Багато-кому здається, що якщо дити­на виховується в повноцінній христи­янській сім’ї, де шанується ім’я Боже, то в неї не може виникати проблем щодо цьогосвітніх спокус. Однак, це досить хибне уявлення. Звісно, така дитина є більш захищена від усяких світських похотей, і це — завдяки беззупинним молитвам батьків. Але рано чи пізно кожна людина зустрічається з ситуаціями, коли їй приходиться вирішувати, до якого табору при­єднатися — до табору дітей світла чи слуг сатани. Іноді здається, що ситуація зовсім несерйозна, і можна трошки схи­бити. Але, як правило, така похибка ча­сто стає причиною припинення Божих благословінь у нашому житті.

Я особисто часто страждала від усві­домлення того, що я “не можу бути як всі”. Іноді дуже кортіло нічим не відрізнятися від навколишнього середо­вища. Це я відчула вперше, мабуть, у першому класі, коли всі мої одноклас­ники вступили у “жовтенята”. Ще вчо­ра ми були всі однакові, а сьогодні — у них всіх зірочки, а в мене — нічого. На мене посипалися запитання, здивовані погляди. А що могла відповідати я, се­мирічна дитина? У той час я розуміла одне: так хоче Бог (про якого мені роз­повідали у Недільній школі й Якого вчили любити), а також цього хоче тато і мама, а вони для мене були беззапереч­ним авторитетом.

Я безмежно вдячна моєму Господу, що Він мені дав дуже хорошу і мудру вчительку Алевтину Володимирівну, яка ніколи мені не дошкуляла, а навпа­ки робила якісь неприпустимі у той час речі. Через дуже короткий час після прийому всіх моїх однокласників у жовтенята, вона призначила мене “зірковою”, тобто тією, яка відповідає за своїх п’ять жовтенят, яка повинна бути у всьому прикладом і боротися за те, щоб її “зірка” була завжди попере­ду. Таким чином я не відчувала себе об­діленою.

Коли прийшов час вступати у піоне­ри, я знову відчула свою “непов­ноцінність”. У той час ми були вже до­сить дорослими, і я сама свідомо розуміла, на що йду, не вступаючи у ряди молодих наступників комуністів. Правда, у моєму класі зі мною вчилися ще троє християн. Однак, у них це пи­тання так принципово не стояло. Один з них, мій хороший друг і “соратник”, з яким ми пізніше “євангелізовували” школу, спробував також піти проти течії, але, не маючи підтримки зі сторо­ни батьків, спасував. Він не прийшов до школи у день прийому у піонери, але пізніше все-таки вступив у ту “секту”. Тепер я усвідомлюю, наскільки є важли­вою підтримка і авторитет батьків для дітей саме у такому підлітковому віці, коли ще сам повністю не можеш відпов­ідати за свої вчинки. Пригадую, що цей період мого дитинства таки був досить важким для мене. Коли всі прийшли з яскраво червоними галстуками і хизувалися один перед одним, я і далі залишалася у своєму простому шкільному коричневому платті, яке так хотілося чимось прикрасити, щоб не кидалося всім у вічі: “Он сидить ота баптистка”.

Пригадую ще один досить яскравий момент, який врізався у мою пам’ять. Одного разу на урок української мови прийшла вчителька (вона ще й була за­вучем школи) і повідомила: “Сьогодні ми будемо писати твір: Я — піонер”. Я відчула якийсь холодок страху, але підняла руку і запитала: “А що мені писати, я ж — не піонерка”? Вона мені відповіла досить різко: “Отже, пиши я — не піонерка”. Я сіла, подумала, і зваживши, що іншого виходу не маю, почала писати: “Я не прийшла до шко­ли, коли приймали у піонери, я не всту­пила у лави піонерів, отже, я — не піо­нерка. Я — християнка. Бути піонером — справа добровільна. Наш класний керівник Альбіна Петрівна дуже хотіла нас переконати, що хрис­тияни — погані люди, і тому водила нас у музей історії релігії та атеїзму, де ми бачили експозицію, що зображала, як віруючі під час молитви впадають в ек­стаз. Я нічого подібного не бачила на наших зібраннях. Отже, це — неправ­да”. Не пам’ятаю, що я ще писала, але добре пам’ятаю, що це був не твір, а якийсь згусток того всього, що наболі­ло всередині, і про шо не можна було у той час говорити. Я дуже переживала, яку оцінку отримаю. Я була майже впевнена, що буду мати “2”. Яким же було моє здивування, коли побачила там “4”. Бог не міг допустити, щоб по­сміялися над Його дитиною.

Звичайно, не завжди і не у всіх так глад­ко вирішувалися подібні проблеми. На­приклад, мій старший брат Саша у школі пережив дуже багато потрясінь, пов’я­заних із тим, що наші переконання йшли врозріз із тогочасними загальноприйня­тими поглядами. Його вчителька довела до того, що він панічно боявся йти до школи, і відправлявся туди кожен раз зі сльозами.

Поступивши в універ­ситет, я також постійно відчувала якусь при­гніченість, коли надхо­див час моїх екзамена­ційних сесій (я вчуся заочно). Працюючи і живучи серед своїх одновірців, і практично майже зовсім не стикаючись із зовнішнім брудним гріховним світом, мені спо­чатку було надзвичайно важко кожен раз зустрічати колючі принизливі по­гляди моїх однокурсниць лише через те, що я одягаюся не так, як вони, не курю, не п’ю. Я відчувала, що моя поведінка є чомусь зовсім інакшою, ніж у них. Іноді дуже хотілося це якось згладити. Я весь час задавала собі питання: “Чому я так вільно почуваю себе на роботі (се­ред віруючих), у Церкві, а тут мене ніби щось зв’язує. Ніхто зі мною не рахуєть­ся, ніхто не хоче навіть вислухати мене до кінця”. Пізніше я зрозуміла, що при­чиною цього була насамперед їхня без­межна гордість — факультет інозем­них мов вважається одним із найпрестижніших в університеті, а тут якась “відстала баптистка” зі своєю за­старілою моралю затесалася. Але і тут Бог подав мені Свою руку допомоги: через тиждень після початку занять я по­мітила, що одна дівчинка також “якась не така”. Після декількох днів спостере­ження за нею я була вже переконана, що вона — відроджена християнка, і одно­го разу, йдучи поряд із нею, я почала на­співувати мелодію християнської пісні. Яке ж благословіння я отримала, коли вона підхопила цю мелодію. Так ми і про­вчилися з нею вже майже 6 років разом.

Нещодавно у нас з Галею (так звати мою віруючу однокурсницю) зайшла мова саме про те, наскільки повинен бути чистим і стійким християнин, незважаю­чи ні на які обставини. Часто дуже хо­четься “трошки-трошки розслабитися”; іноді здається, що якщо я зроблю ту чи іншу поступку, вона не буде гріхом пе­ред Богом, але… Але пізніше виявляється, що це “маленьке” виливається у щось дуже “велике”. Якщо ми один раз спасу­вали перед лицем ворога, то навіть якщо це не дуже щось значне, подібна ситуа­ція обов’язково повториться. Якщо ми одного разу дозволили собі лише пригу­бити “за здоров’я іменинника” (що ж тут такого, я ж не сп’яніла), то будьмо пере­конані, що ми просто “провалили екза­мен” перед Богом. І якщо ми хочемо ду­ховно зростати і переходити “з віри в віру”, то нам обов’язково потрібно буде “перездати” цей екзамен. Тобто Бог нам неодмінно влаштує ще раз подібну ситу­ацію, в якій нам цього разу буде набага­то важче встояти — нам прийдеться по­яснювати, чому ми тоді поступили так, а сьогодні — зовсім по-іншому. Ми відчує­мо набагато сильніший тиск і набагато більшу спокусу здатися.

Тому дорогі християни, царське свя­щенство, будьмо готові завжди “пово­дитися гідно покликання, що до нього покликано нас” (Еф. 4:1), щоб ми могли сказати разом з апостолом Павлом: “Оце ж я так біжу, не якби на непевне; борюсь не так, щоб тільки повітря бити. А морю тіло моє і підневолюю, щоб, іншим про­повідуючи, самому іноді не бути недо-стойним” (ІКор. 9:26-27).

Тетяна Бурда