Кальвін. Шлях до мети

 

Останніми часами в євангельських, та й не тільки,  засобах масової інформації, все частіше в дуже позитивному аспекті згадується ім’я Кальвіна -реформатора Церкви, що поряд із Лютером посів одне із чільних місць у протестантському світі.

На самому початку слід відмітити одновекторне спрямування й цілісність цієї особистості. Людина – криця – по-іншому  характеризувати його важко. Сила Кальвіна в тому, що раз, вибравши, він у майбутньому ніколи не міняв своїх ідей і, навіть не пом’якшував їхніх формулювань.

У своїх 26 років, іще, не маючи того, що називають життєвим досвідом, логічно й до кінця продумав свій світогляд, і всі подальші роки будуть слугуватимуть йому лише для того, аби реалізувати свої організаторські ідеї. Він не змінить жодного значущого слова, і в першу чергу не зрадить собі, не відступить ані на крок назад, як і нікому не зробить кроку назустріч. Таку людину можна лише розбити, або ж розбитись самому, стикнувшись із ним, непохитним. Його можна заперечувати, відкидати, або ж повністю йому підкоритись.

Який же план зродився в цій без сумніву геніальній голові? – Кальвін не більше й неменше вирішив створити в Женеві, перше Боже царство на землі, людське суспільство позбавлене людської  ницості, без корупції, безпорядків, розпутності, справді, Новий Єрусалим, від якого мало б іти спасіння всього світу.

З жахливою, страхітливою суворістю, зі священною чесністю ставиться Кальвін до своєї величавої утопії, якої він – залізний ідеолог. І ні на мить, за чверть віку своєї духовної диктатури він не засумнівався в тому, що нещадне позбавлення людей особистої свободи їм лише на користь. Усіма своїми вимогами цей благочестивий деспот буде домагатись від людей лиш одного й нічого більше – аби вони жили праведно, тобто жили у відповідності з Божою волею. (Христос же, як добре знаємо, хотів, аби самі люди формували свої стосунки з Богом)…

Залишається загадкою, як зміг один-єдиний аскет-інтелектуал підкорити своїй деспотичній волі тисячі й тисячі?! Позбавити їх, елементарних радостей буття.

Не слід помилятись: насилля, яке нічого не страшиться, яке висміює мов слабість будь який прояв гуманності, – нездоланна сила.

Історії відомо багато фактів релігійного фанатизму, жорстокості, нетерпимості, та Женева ХVI ст., унікальна в тому відношенні, що на довгі роки тут абсотну владу отримала людина, яка бачила в собі посланця Божого і мала повну можливість практично здійснити свій ідеал – “Божого міста” .

Шлях до мети

Кальвін мКальвінолодший Лютера  на 26 років – термін для того буремного часу – величезний. Протестантські ідеї уже сформовані. Для нього це готовий предмет для роздумів. Слід відзначити, що Кальвін отримав серйозну освіту. Особливо корисним для нього було вивчення римського права, що привчило його до точного логічного мислення й лапідарності стилю. Він професійно займається античною культурою й в 1532 р. публікує просякнутий гуманістичними настроями коментарій до трактату Сенеки “Про милосердя”, що засвідчив про його неабиякі здібності.

Хоча позиції католицької церкви у Франції залишались досить міцними, громадськість Парижа була добре знайома з ідеями Лютера і його соратника Меланхтона. Вони так само заволодівають розумом молодого богослова, і в кінці 1532 р., Кальвін пориває з католицизмом і в невдовзі стає проповідником протестантської доктрини. “Божественна істина, згадує він, немов блискавка осяяла мене, і я зрозумів в якій безодні заблуджень, в якому непролазному болоті борсалось до цього часу моя душа. І тоді, о Боже, я зробив те, що було моїм обов’язком: зі страхом і сльозами, проклинаючи своє минуле життя, пішов по Твоїй дорозі”.[1]

Антикатолицькі виступи молодого проповідника приваблюють увагу не лише прихожан, а й служителів інквізиції, і Кальвін невдовзі змушений тікати з Парижу. Урешті решт, він зупиняється в Базелі, де в 1536 р. видає свої “Наставляння в християнській вірі”. Ця праця стала справою всього життя Кальвіна. Він підготував шість видань, кожне з яких свідчило про його невпинну працю. Та основні ідеї “Настанов” залишались незмінними – такими, як їх виклав 26 літній теолог. Праця Кальвіна була єдиною, яка викладала протестантську доктрину в систематичній, безжалісно логічній формі. Ідея про абсолютне приречення була сформульована в ньому з такою невмолимою послідовністю, що страхала навіть його самого. Невдовзі твір Кальвіна було визнано енциклопедією протестантської думки.

У 1536 р., Кальвін проїздом зупинився в Женеві, де відбулась його зустріч з Г. Фарелем. Це був час наростання антикатолицького руху в місті, що поступово звільнялось від влади Риму. Одначе, на той час, воно мало радше політичне, а не релігійне коріння. Ішлося про боротьбу мешканців міста за незалежність від герцога Савойї й влади призначених єпископів. Особливої гостроти ця боротьба досягає в 20-ті роки  16 ст. коли так звані патріоти або “діти Женеви” підняли відкрите повстання. Єпископ прикликав на допомогу війська герцога, які придушили бунтарів. Дії Йогана Кальвіна, скеровані проти міської влади, викликали вибух антикатолицьких настроїв, і в 1527 році він змушений був утекти з міста. У 1530 р. сусідній Берн, де за 2 роки до того, перемогли протестанти, увів свої війська в Женеву, які прогнали посланців герцога. Поступово міняється соціальний склад органів міського самоуправління. На зміну патриціанським і клерикальним верствам  приходять великі купці, і підприємці. Міська рада скорочує число парафій, зменшує фінансову допомогу священикам, негласно підтримує антикатолицькі виступи. Восени 1532 р. в цю тривожну атмосферу, наче болід вривається Фарель, і починає свій хрестовий похід проти Риму. Одначе Церква все ще користується серйозною підтримкою, і співвідношення сил постійно міняється. Тому шалена активність Фареля спочатку терпить фіаско, і його зі скандалом висилають із міста.

Крок за кроком Реформація бере в місті верх. Передовсім завдяки  зростаючому впливу Берна. У 1535 р., Женева заключає з ним угоду про “вічний мир”, яка гарантує їй незалежність. Оначе, в свою чергу, Женева зобов’язується не вступати в союзи з іншими містами й державами, і не заручатись сторонньою допомогою. Причому, задатком союзницьких відносин повинно було служити  однодумність у питаннях віри.

У Страсбурзі він перебуває  більше трьох років (з 1538 по вересень 1541). Саме в ці роки затягнувся вузол історичного  детективу: колись, рішуче прогнавши Кальвіна, Рада міста круто міняє свою позицію, і смиренно, навіть принижуючись, благає його повернутись назад, улещуючи за державний кошт презентами.

Між тим, становище справ в Женеві стає серйозним. Катастрофічно падає мораль, ширяться безпорядки, збільшується злочинність. Одночасно активізуються міські низи, що  пов’язують  із реформацією надію на радикальні соціальні перетворення. Усі вони гостро відчувають потребу сильної влади. Бюргерська верхівка домагається контролю над міським самоуправлінням, та становище все ж залишається досить тривожним. Стурбованість правителів Женеви пояснюється не лише вболіваннями морального характеру, а передовсім економічними міркуваннями. Прихильники католицької церкви вблагали майстра полеміки – кардинала Дж. Садолето, що був багаторічним помічником Папи Льва Х, і він на 12 сторінках звертається “До дорогих братів синдиків, до  Ради й громадян Женеви” (1539р.), із закликом вернутись в лоно церкви, яка їх оплакує. Вороги католицизму наголошував він розпались на ворожі фракції, що ворогують поміж собою, і відкинули матірну-церкву, що має багатовіковий досвід, і є творінням блискучих умів.

Це був голосний виклик і інтелектуальна Європа замовкла в недоброму передчутті.

Рада Женеви подякувала велеречивому кардиналу й серйозно задумалась над відповіддю. Та, як вияснилось, у багатому місті не було людини, готової схрестити шпаги із Садолето на ґрунті його схвильованої, і вишуканої латини.

Усе більше католиків потяглось в Женеву, зростала кількість її громадян, що бажали звільнитись від присяги даної колись протестантській церкві, оживились й емігранти, противники Реформації. Замаячила реальна загроза реставрації колишніх порядків, у тому числі й втрати політичної незалежності міста.

Опальний Кальвін невідступно слідкував за  подіями, і написав відповідь впродовж 7 днів. Навіть сьогодні, коли минуло п’ять століть її барви не пожухли. На позір спокійно й доброзичливо він розібрав усі докази кардинала, переконливо нейтралізував натяки на власне властолюбство, протиставив освіченості папського двору мудрість Святого Письма. Це була робота високого професіонала, і протестантський світ зітхнув із полегкістю. Навіть Лютер, що не дуже полюбляв Кальвіна, проричав із Вітенбергу “Я в захопленні від того, що Бог зростив людину, яка завершить розпочату мною війну проти антихриста”. Кардинальська вченість відступила перед пристрасною відповіддю. Подальших коментарів із Риму не було. Рух за повернення Кальвіна отримав додатковий поштовх.

Реалізація плану?

Натрапила коса на камінь.

Перша невдача.

У Женеві Кальвін запровадив добровільне стеження й доноси, навіть про найдрібніші прогріхи громадян. При тому слід відзначити, що діє він не заради дрібничкового користолюбства, а заради високої мети! Він захищає вищі Божі принципи і…. втілює свої духовні ідеали. Таким чином, у найгарнішому й найжиттєраснішому місті Європи встановлює свій закон і порядок, що понад усе нагадує казарму. Стержень учення Кальвіна “вчення про зумовленість” усього сущого.

Кальвін – втілення організованості. Усе хаотичне, несистематизоване перечить його педантичній натурі. Якщо хочеш, виховати людей у новій вірі, слід передовсім пояснити їм у що вони повинні вірити. Люди мають чітко знати, що дозволено, а що заборонено. У питаннях свого вчення, а так само моралі, він не терпить жодних вільних трактувань. Його катехизис – не лише директива віри, він повинен стати законом держави, тому Кальвін вимагає від Ради, аби міська влада Женеви примусили кожного містянина публічно визнати його катехизис. Бюргери, мов школярі під наглядом старійшин відправляються в кафедральний собор і там, піднявши праву руку, приносять клятву в тому, що вони будуть слідувати цьому катехизису. Ті ж, хто відмовляється складати присягу, мають  бути вигнані з міста. Віднині в Женеві покінчено із проголошеною Лютером “свободою християнина”, де було зазначено, що релігія, є справою особистого сумління кожної людини.

Та жодна диктатура немислима й неможлива без насилля. Той, хто бажає зберегти владу, повинен мати в своїх руках силу, хто бажає повелівати, мусить мати право карти. Посада, яку Кальвін отримав від женевського магістрату, не надавала йому повноважень виганяти з міста його мешканців за переступи перед Церквою. Його запросили голосити віруючим Біблію, закликати прихожан до істинної віри. Карати ж містян Рада вважала своєю прерогативою. Ані Лютер ані Цвінглі до цього часу й не намагались перейняти у влади це право.

Оскільки закон цього права Кальвіну не дає, він перетворює релігійне таїнство в метод придушення й насильства. Від нині будь-який кальвініст- проповідник допускає до причастя Господнього лише ту особу, моральна поведінка якої, йому особисто видається бездоганною. Іншими словами, у  владі священства оголосити людині громадянську смерть.

Анафемою вважається весело співати, випивши чарчину вина, або ж носити одежу, яка пану Кальвіну, або ж панові Форелю видалась надто яскравою, чи багатою.

На таке ущемлення їхніх прав й інтересів мешканці зреагували дуже швидко, і вже на наступних виборах вірні послідовники Кальвіна втрачають більшість – іще раз демократична Женева показала свою волю захищатись від автократичних зазіхань Кальвіна.

Розважливість повинна б підказати Кальвіну, що оскільки йому не вдалось перетягти на свій бік світську владу, слід стати трохи м’якшим, адже його справа все ще не втратила популярності, та й новий муніципалітет не ворожий до нього, лише трохи обачніший, обережніший. Навіть найяскравіші супротивники Кальвіна дуже швидко втямили, що в основі його фанатизму лежить пристрасне бажання запровадити в місті моральність, що рушійною пружиною цього невгамовного чоловіка є велика ідея, а не вузьке честолюбство. Та вимагати від нього поміркованості – неможливо. На заваді цьому гранітна сутність Кальвіна, його залізна твердість. Ніщо впродовж усього життя цього зелота не було йому таким остогидлим, як якісь там угоди чи компроміси. Йому відоме лише одне рішення – його власне! Усе, або ж нічого! Повна авторитарність або ж повна покірність. Для Кальвіна є аксіомою те, що він повинен повчати, інші ж, вчитись у нього. “Мені від Бога дано те, чому я навчаю, і це укріпляє моє переконання у власній правоті”. Кожен раз цей одержимий почуттям власною безгрішності чоловік біснується, коли хто-небудь висловить думку, яка розходиться з його власною. Заперечення спричинює в Кальвіна щось на зразок нервового нападу, душевне хвилювання до краю подразнює його тіло, викликає спазматичні болі в шлунку, ним оволодіває  жорстоке шаленство, а коли супротивник, ще й детально й науково обґрунтує  свої докази, то сам факт, що хтось мислить інакше, перетворює його в особистого смертельного ворога, а відтак ворога всього людства, ворога Бога!

Кальвін визнає лише такий діалог, коли співрозмовник приймає його, Кальвіна думку. Усе життя цей, у всьому останньому прозірливий чоловік, ні на мить не сумнівається у виключно своєму праві висловлювати Слово Боже, уважаючи Його у своєму викладі єдино вірним. Відкрито з кафедри таврує він Малу раду й оголошує, що  воліє померти, аніж віддати святе тіло Господнє на поживу собакам. Інший проповідник із його оточення, дозволяє собі привселюдно, у храмі, називати Раду  міста зборищем п’яниць.

Магістрат не побажав терпіти такого зневаження свого авторитету. Проповідникам забороняють із церковних кафедр ганити й шпетити владу, та це не зупиняє прихильників Кальвіна й магістрату не залишається нічого іншого, як заарештувати найактивнішого з них – проповідника Курто. Прихильники Кальвіна здіймають озброєний бунт. Терпець магістрату уривається, він скликає Велику Раду, (“Раду 200”) – найвищу інстанцію міста й вимагає, аби Кальвін і його прихильники покинули межі міста.

Перепросини

Перша атака Кальвіна на місто закінчилась невдачею.  Така невдача, особливо, коли вона трапляється на початку діяльності людини із задатками необмеженого володаря – не таїть небезпеки, навпаки, сприяє просуванню вперед. Великому політику часами варто відступити на задній план; невидимий, він стає легендою… Ім’я його оповите гомоном слави. Історія свідчить, що майже всі народні герої, отримали сильну емоційну владу над своєю нацією саме завдяки вигнанню. Цезар знаходився в Галії, Наполеон у Єгипті, Гарібальді в Південній Америці…

Енергійно розпочата будова споруди Реформації в Женеві дуже швидко призупиняється, і в питаннях віри  містянами оволодіває така невпевненість, що католицька церква, яка змушена була посунутись, набирає нових сил, і намагається знову відвоювати Женеву для Римської віри. Ситуація стає все критичнішою. Поступово ті ж бюргери, які колись прийняли вчення Реформації, для яких Кальвін був надто твердим, і жорстоким, починають мізкувати, а, чи не була врешті решт ця залізна дисципліна більш прийнятною місту, аніж нинішній хаос.

Рада пише панові Кальвіну запрошення, називаючи його “добрим братом” і “єдиним другом”, яке звучить радше як просьба, аби він повернувся, і допоміг місту, причому, обіцяють поводитись так, аби він не мав підстав бути незадоволеним ними.

Якби Кальвін був звичайною особою, він із певністю задовольнився б таким дешевим тріумфом. Та той, хто бажає мати все, ніколи не задовольниться половиною. До того ж для Кальвіну йдеться не про особисте честолюбство, а про перемогу авторитету. Він повернеться в Женеву лише при умові, коли в місті пануватиме лише одна влада – його!

Поки місто не віддасться йому зі зв’язаними руками, і не завірить, що в усьому готове йому підкоритись, Кальвін не дасть своєї згоди. Ані кроку не робить він назустріч своїм супротивникам. Урешті магістрат стає на коліна перед Кальвіном, благаючи його повернутись. Навіть його приятель – Форель пише йому в листі: “Чи не бажаєш, аби й каміння благало тебе?..” Кальвін залишається невблаганним – він не поступиться, аж поки Женева не віддасться на милість переможця. Лише коли вони виголосять клятву дотримуватись катехизису, і його вчення, коли радники  магістрату скерують уклінні листи в Страсбург, молячи тамтешніх бюргерів допомогти вмовити цього непіддатливого чоловіка повернутись в Женеву, лише тоді, коли Женева принизиться не лише перед собою, але перед усім світом, Кальвін здасться й оголосить, що готовий обійняти свою колишню посаду з новими повноваженнями й з іншими, незмірно більшими правами.

Женева, немов місто, що здалось на милість завойовника готується до тріумфального в’їзду Кальвіна. Знову поспіхом уводяться старі суворі едикти, аби переконати переможця, що його накази вже виконуються. Мала Рада вибирає для нього затишне житло із садом, ще й забезпечує будинок усім необхідним на господарстві.  Спеціально для нього перебудовується стара кафедра в соборі св. Петра – аби з неї було зручніше проголошувати проповіді, і аби Кальвіна могли бачити всі присутні. Перш, аніж Кальвін виїхав зі Страсбурга, назустріч йому послали герольда, аби той вітав його від імені міста. Урешті 13 вересня дорожня карета наближається до Корнавінських воріт де вже зібрані великі громади людей, що вітають його. М’яким, і податливим немов глина, отримує Кальвін у свої руки місто, і тепер уже не випустить поки не створить із нього свій художній твір – поки не матеріалізується його ідея.

Учення

Через Корнавінські ворота в місто ступає людина, аби розпочати чи не найзначніший експеримент в історії людства: він побажає створити в Женеві перше Царство Боже на землі. Людську спільноту де б не було людської ницості, корупції, безпорядків, пороків і гріхів – воістину Новий Єрусалим, звідки розпочнеться спасіння всього світу… Коментатори цього плану згодом скажуть: держава, що складається з величезної кількості живих істот, повинна перетворитись в механізм, народ зі всіма своїми почуттями й думками – у таку собі єдину систему. Це перша спроба в центрі Європи в ім’я великої ідеї повністю уніфікувати увесь народ. На жодну мить, впродовж чверті віку своєї духовної диктатури, він не посумнівається в тому, що нещадне позбавлення людей особистої свободи, їм лише на користь. Усіма своїми вимогами,  цей благочестивий деспот буде домагатися від людей лише одного, – аби жили вони праведно, згідно волі й Закону Божого. Євангеліє існувало іще коли не було Церкви, і стоїть воно над Церквою. Немає жодної святої істини окрім Писання. Тому в справді, християнській Державі, Боже Слово повинно слугувати єдиною нормою моралі, мислення, віри, права й життя, бо це – книга найвищої мудрості, найвищої справедливості, найвищої істини. Біблія для Кальвіна – альфа й омега. Усі рішення й справи ґрунтуються на записаному в ній слові.

На словах усе вірно, та, насправді, Кальвін робить гігантський відхід від Реформації, а, подекуди повністю відкидає думки, закладені в ній. Адже Реформація розпочалась як рух за релігійну та духовну свободу, вона хотіла, аби кожен, без посередників, розбирався в Євангелії; не Папа Римський, не Синод, а самі люди формували в собі християнство. Цю, висловлену Лютером “свободу християнина”[2], як рівно ж інші форми свободи, Кальвін невмолимо відіймає в людини; Слово Боже зрозуміле лише йому, тому він диктаторське вимагає, аби поклали кінець будь-яким іншим тлумаченням Божого вчення, оскільки всі вони, згідно його думки, хибні.

Цією вимогою “де факто” замість папської, уводиться нова, протестантська ортодоксія, і цю форму догматичної диктатури по праву назвали бібліократією.

Усі диктатори починають з ідеї, та кожна ідея набуває форму й барву людини, яка її здійснює. То ж і вчення Кальвіна, як творіння духу, повинно було вподібнитись до свого творця. Обличчя Кальвіна подібне до карсту, мов відірваний від життя скалистий ландшафт, повний німої зреченості: немає у ньому нічого людського. Усе що робить життя квітучим, плідним, теплим і чуттєвим, відсутнє у цій недобрій, безжалісній, аскетичній людині, обличчя якої, здається, позбавлене віку: ріденька борідка, тирчить тонкими рідкими пучками, мов невміло засіяна трава. На обличчі проступають сліди гарячки, як у людини, що входить в екстаз. Можна лиш поспівчувати  цій дуже втомленій людині, що знаходиться в крайньому збудженні. Непривітне, понуре, відштовхуюче обличчя, вражаюче ворожий погляд.

Особисте життя

Жорстокий до всього світу, Кальвін був не менш жорстоким і до себе самого. Усе життя тримав своє тіло в строгому підкоренні – лише найнеобхідніше в харчуванні. Три, найбільше чотири години сну, один раз в день скромна трапеза, та й то прийнята поспіхом. Жодних прогулянок, жодних ігор, жодної радості, ані хвилини розрядки, ніколи жодних задоволень; в кінцевому рахунку фанатично відданий Кальвін існував лише для релігії – думав, писав, проповідував, та ні години не прожив для себе.

Ця абсолютна не чуттєвість, ця старість від народження найбільш характерні істоті Кальвіна; не дивно, що саме він сам являв найбільшу небезпеку своєму вченню.

Коли згідно з вимогами Біблії, він вирішує одружитись, сватання відбувається до комічності діловито й холодно, якби справа йшла про придбання книги, чи покупці нового берета. Замість того, аби самому приймати участь в оглядинах, він доручає другу вибрати для себе дружину, і при тому мало не скочив у слизьке – цьому заклятому ворогу чуттєвості сватають розпущену дівицю; лише чудом він не зв’язується з нею на все життя. Урешті цей чолов’яга, що не вірить у радощі життя, одружується на вдові наверненого ним вихреста. Та доля не бажає, аби він учинив когось щасливим, або ж був щасливий сам. Їх дитинча, зачате з холодною пристрастю, за декілька днів після народження помирає. Невдовзі помирає й дружина. Для 36 літнього вдівця з подружніми обов’язками покінчено назавжди. До своєї смерті він більше не торкнеться жодної жінки.

Боротьба з тілом

Тіло карає тих, хто його насилує Будь-який орган людського тіла інстинктивно прагне проявитись можливо повніше там, де йому передбачено природою. Кров час від часу бажає рухатись швидше, серце – битися гарячіше, легені розширюватись від радощів тріумфу, м’язи рухатись інтенсивніше, сперма вивергнутись, і той, хто свідомо й постійно стримує ці життєві прояви, противиться їм, дуже швидко відчує, що ці органи повстали супроти нього. Страшна пімста, яку тіло приготувало своєму рабовласнику: якщо цей аскет, цей деспот не бажає помічати свої нерви, не зважає на них, ті, аби довести, що вони існують, приносять йому нестерпні страждання. З певністю мало кого з високоінтелектуальних людей так допікали різноманітні тілесні недуги, як Кальвіна. Одна болячка приходить на зміну іншій. То мігрень, яка  на довгі дні заганяла його в ліжко, то болі в шлунку, простуди, нервові судороги й крововиливи, каміння в печінці й карбункули, ревматизм й лихоманка, захворювання сечового міхура. Постійно біля нього кружляють лікарі, аби той чи інший орган не викликав надмірних страждань.

Робота як смисл життя

Ігноруючи супротив тіла, Кальвін знову й знову доводить нелюдську волю свого духу. Якщо через лихоманку  не може дійти до кафедри, наказує нести себе на носилках, якщо не в змозі прийти на засідання Ради в ратушу, то члени магістрату проводять його у нього вдома. Лежить у лихоманці закутаний чотирма-п’ятьма ковдрами, тіло здригається у лихоманці, та поряд чергують два -три служки, яким він почергово диктує. Коли прямує до друзів в недалекий маєток, аби подихати свіжим повітрям, його супроводжують секретарі. Лиш прибувши, він уже готує посланця назад у місто, і знову хапається за перо, розпочинає роботу. Неможливо уявити собі Кальвіна, цього демона старанності  бездіяльним, усе своє життя він працює без перерви.  Іще не прокинувся ранок, іще сплять усі будинки міста, та лампа, на його робочому столі, вже горить, а потім пізно за північ, коли – всі вже давно сплять, все ще світиться вогник у його вікні. Продуктивність Кальвіна незбагненна, можна подумати, що працює він одразу чотирма чи п’ятьма мізками одночасно. І дійсно, ця постійно хвора людина виконує одночасно працю чотирьох, або й п’яти чоловік різних спеціальностей. Власне проповідництво у церкві св. Петра – це всього лиш один з узятих на себе обов’язків, поступово присвоєний ним, охоплений істеричним прагненням влади; і хоча томи надрукованих проповідей, прочитаних ним у цій церкві уже заповнили усю книжкову шафу, і, чи вистачить копіїсту снаги за все своє життя переписати їх, це усього лиш маленька часточка роботи Кальвіна. Він – голова консисторії й та, без його згоди не приймає жодного рішення, він автор численних богословських і полемічних книг, перекладач Біблії, творець університету, і богословської семінарії, постійний радник муніципалітету, офіцер генерального штабу в релігійній війні, голова дипломатичного корпусу, і організатор протестантизму, він цей “міністр святого слова” керує всіма міністерствами своєї теократичної держави. Він перевіряє повідомлення проповідників із Франції, Шотландії, Англії й Голландії, організовує пропаганду свого вчення за кордоном, а також книгодрукування й розповсюдження книг у рамцях секретної служби, яка своїми щупальцями охопила всю землю. Дискутує з іншими протестантськими вождями, веде перемовини із князями й дипломатами. Щоденно мало не кожної години його відвідують люди з-за кордону, жоден студент чи молодий богослов, який проїжджає Женеву, не омине його, аби отримати пораду, чи висловити знаки поваги. Його будинок нагадує поштову станцію, сам же Кальвін в одній особі є постійним довідковим бюро, по усіх державних й приватних справах. Одночасно священичий сан зобов’язує його до цього – він дає поради всім хто б не звертався до нього: Емігрант прибув у Женеву й хоче перевезти сюди свою сім’ю – Пастор відшукує кошти для нього; хтось хоче одружитися; хтось розлучитись – усі дороги ведуть до Кальвіна. Жодна релігійна подія не може відбутись без його згоди. Але аби ця пристрасть  до автократії обмежилася лише сферою релігійних питань! У нього не існує кордонів між релігійним і земним. Усе земне має підкоритись божественному, духовному.

Повністю зрікшись радощів життя, цей аскет духу побажає це відречення від радостей життя звести в норму, в закон також іншим. Буде й іншим нав’язувати їм невластиве. Той, хто сам у всій повноті й радості не переживає людське, завше буде байдужим і до людей.

Навіть із Церкви, із культу вилучається все, що впливає на почуття, і може їх заспокоїти. Його думкою, істинно віруючий повинен наближатися до божественного не в хмарах фіміаму, не в чарівливих нотах музики, не спокушений витонченістю прекрасних картин чи скульптур (благочестивих з виду, та богохульних в суті своїй!” Істина лише у ясності лише у слові Божому, тому геть із храму картини і статуї, гарні орнаменти з престолу Господнього, дарохранительниці – розкіш Богу не потрібна! (Хоча як тоді споглядати на цей прекрасний у своїх формах і барвах світ?!). Жодної музики, жодної гри на органах. Навіть церковні дзвони мають віднині мовчати: не мертва мідь має нагадувати віруючому про його обов’язок. Не зовнішнім, не показним, має підтримуватись віра, не жертвами й дарами, лише одним, лише глибоким внутрішнім послухом, тому жодних урочистих богослужінь, жодних обрядів, геть усі символи! Єдиним махом викреслюються з календаря всі свята. Відміняють навіть Пасху й Різдво, які святкували іще в римських катакомбах! Бог Кальвіна не бажає, аби його славили й любили, він вимагає аби його боялись!

“Ордонанс”

Жодної свободи людині! Бо вона завжди зловживатиме нею! Кальвін застосовує метод “церковного нагляду” де керуються так званими “Ордонансами”[3] і одночасно створюють свою власну службу, призначену контролювати проведення морального терору “консисторію”, яка слідкує за життям кожного бюргера. (Оскільки людина постійно прагне вершити зло, перевірятись повинні були не лише сказані ними слова, але також думки й погляди)… Лиш насиллям можна принизити людину перед Божою величчю! Цим контролем Кальвін відразу ж обігнав католицьку інквізицію.

Багаті й бідні, простолюдини й найповажніші люди Женеви, повинні не рідше одного разу на місяць тримати відповідь перед поліцією моралі. В “Ордонанс” сказано: “Слідство треба вести без поспіху, не шкодуючи часу, слід перевірити чи добре вони моляться, чи пояснюють чому пропустили проповідь Кальвіна. Поліція вмішується у все: вона перевіряє жіночу одежу, чи та не надто коротка, і, чи не надто довга, чи не надто багато на ній складок, чи не надто глибокі вирізи, обмацує волосся – чи не надто перестаралась, роблячи собі зачіску, перераховуються перстенці на пальцях, кількість взуття в шафі. З гардеробу переходять на кухню – чи немає тут чогось недозволеного, а дозволено лише суп та шматок м’яса – чи не приховані якісь солодощі, чи мармелад. Далі перевіряється, чи немає на полках книжки без штампу цензури консисторії, перетрушуються шухляди в пошуках іконок і вервиць. Слуг випитують про господарів, дітей про батьків. Одночасно дивляться чи не грає хтось на музичному інструменті, або ж що іще гірше, чи не піддається диявольському ґанджу доброго настрою, бо від нині в Женеві поставлені під заборону всі види задоволень. будь яке paillardise.[4] День за днем не вгаває полювання за людиною. Навіть у неділю шпигуни не мають спокою: знову проходять вулицями, стукають у двері: чи якийсь лінивий, і байдужий у вірі чоловік не затримався в ліжку, замість того, аби отримати духовне задоволення від проповіді Кальвіна. У церкві слідкують за тими, хто запізнився, чи покинув храм раніше, аніж закінчилось служіння. Вечорами прочісують усі затишні місцини на берегах Рони, перевіряючи, чи не милується десь закохана парочка. У готелях перевіряють баули приїжджих, відкривають кожен лист, який приходить у Женеву, чи відправляється з неї. Оплачені консисторією шпигуни всюди: в дорожніх екіпажах, в човнах, на іноземних ринках, і в готелях сусідніх міст; кожне слово мовлене в Ліоні чи в Парижі людиною невдоволеною порядками Кальвіна, неодмінно повідомляється в консисторію.

Іще більший штат добровільних наушників. Там де принципово дозволений і навіть бажаний донос, донощиками через страх стають навіть загалом порядні люди: аби відвести від себе підозру, кожен коситься на свого сусіда й поспішає заради своєї шкіри опередити його доносом. Через декілька років консисисторія могла би заперестати будь-який нагляд, оскільки всі містяни стали б добровільними донощиками.

Кальвіном заборонено по суті все, що робить життя радісним і значущим. Заборонені театри, народні святкування, танці й ігри в будь-якій формі, навіть такий невинний спорт, як катання на ковзанах викликає в Кальвіна жовчні кольки.

Заборонені плаття із золотим і срібним шиттям, золоті позументи, ґудзики й пряжки, взагалі будь яке використання золота, і прикрас із дорогоцінних металів. Чоловікам заборонено носити довге волосся, розчісуватись на пробор, жінкам будь-яке збивання волосся, зачіска із завивкою, заборонені мережані чепчики, рукавички, усілякі складочки, і чобітки з розрізом. Заборонені сімейні святкування де збирається більше 10 чоловік, серйозне обмеження на кількість перемін за столом, тим більше заборонено подавати будь-які солодощі, а також варення й компоти. Заборонено вживати в їжу дичину, птахів, паштети. Заборонено робити подружжям подарунки в час весілля. Мешканцям міста заборонено переступати поріг готелю, заїжджого двору чи шинку. Подавати приїжджим їду й питво до столу, перш аніж ті звершать молитву.

Уже в перших п’ять років панування Кальвіна в цьому невеличкому місті тринадцять повішених, десятьом відрубані голови, тридцять п’ять спалено, окрім того, 76 чоловік були вигнані з міста, не кажучи про тих, хто самі зуміли втекти від терору. Усі тюрми “Нового Єрусалиму” дуже швидко переповнились.  Жахливим катуванням піддають не лише винні, а й ті, яких лиш підозрюють. Люди воліють закінчувати життя самогубством, аніж потрапити в колесо тортур. Відтак, видано розпорядження, згідно якого ув’язнених удень і вночі слід утримувати в ручних кайданках. Ніколи Кальвін не вимагав припинити цих жахів. Навпаки, окрім лещат для пальців і пристосування для розтяжки сухожилля при допитах, починають застосовувати “підсмажування підошов”.

Одначе, не цими варварськими присудами було зламане почуття свободи женевців. Рушійний вплив мали систематичні залякування. На перший погляд видається сміхотворною та дріб’язковість, з якою “вчення” Кальвіна втручається в побут женевців. Але ефективність цього методу важко переоцінити. Павутина заборон, що її сплів Кальвін, настільки дрібна, що прослизнути крізь неї, залишаючись вільним – неможливо! Заборони він з умислом розповсюдив на дрібниці, аби кожен безустанно почував себе винним перед всемогутнім, всезнаючим авторитетом: Містянин при хрещенні посміхнувся – троє діб в’язниці, Інший, зморений жарою, заснув у час проповіді – ув’язнення. Їли паштет у час обіду – три доби на хлібі й воді. Не побажав дати дитині ім’я Авраам – в’язниця. Сліпий скрипаль заграв танцювальну мелодію – вигнати з міста! Хвалив переклад Біблії вчинений Кастелліо – вигнати з міста! Жінка в розпачі кинулась на домовину свого чоловіка – строге попередження й так без кінця. Двоє моряків побились – повісити! Люди, повертаючись із церкви говорили про домашні справи – в’язниця! Людину, що висловлювалась проти вчення, і порядків Кальвіна, бичували до крові на всіх перехрестях міста, далі проганяли.

Якщо в якійсь державі людина постійно знаходиться в очікуванні, коли її повсякчас допитують, обшукують, якщо вона постійно відчуває на собі чийсь погляд, чи вухо, що дослухається до кожного слова, виникає масовий страх, що заражує навіть відважних.

Сіра завіса якби окутує колись вільне й веселе місто – щезла яскрава одежа, не чути мелодійних переливів дзвонів, ніде не чути пісень, в одежі як жінок так і чоловіків переважають темні тони – сірятина. Не видно закоханих парочок, кожен будинок схожий на кальвіністський храм. Місто має суворе й безбарвне обличчя Кальвіна. Зі страху перед людиною, у якої не буває хорошого настрою, люди розі вчилися бути природними. Навіть у тісному колі вони тепер шепочуться – хронічний страх перед тим, що хтось почує й донесе.

Чужому може здатись, що в місті траур такі тут німі й безрадісні вулиці, пригнічена атмосфера.

Хоча опісля, коли час правління Кальвіна закінчиться, історія цього міста нарахує багато побожних бюргерів, богословів і серйозних учених та впродовж 200 років після Кальвіна Женева не подарує планеті жодного художника, чи музиканта, жодного діяча мистецтв зі світовим іменем. Лише в своєму незалежному громадянину – у Жан Жаку Руссо, Женева повністю звільниться від Кальвіна.

 

Література:

И. Лучицкий “Проповедник религиозной терпимости в ХVI в. М., 1895.

Философия ранних буржуазных революций” М., 1983. (ст. В. Богуславского “Скептицизм ХVI -XVII вв.

Б.Д. Порозовский “Иоганн Кальвин. Его жизнь и реформаторская деятельность” СПб., 1899.

Ф. Капелюш “Религия раннего капитализма” (М., 1931.)

Вопросы религии и атеизма. М., 1958 № 6.


[1] Порозовская Б. Д. Иоган Кальвин. Его жизнь и реформаторская деятельность, с. 17.

[2] Мається на увазі памфлет М. Лютера ” Про свободу християнина” (1520 р.) адресований Римському Папі. Основна ідея цього найважливішого документа Реформації, відстоює внутрішню свободу християнина від зазіхань Церкви. Суть християнського життя, підкреслює Лютер, заключається в свободі. “Справжній християнин – вільний пан над усіма речами і не підпорядковується жодній із них”. Усе визначає його справжня віра, лишень з неї витікає уся радість християнина – служити Богу у вільній любові.

[3] Ордонанс – королівський указ, постанова. В даному випадку маються на увазі “Священичі постанови”, які були опрацьовані комісією на чолі з Кальвіном і схвалені Великою радою в січні 1542 р. Вони фактично стали конституційними постановами, що регулювали життя міста при яких духовенство отримувало владу, яка не мала історичних прицедентів, хіба за виключенням Даньої Юдеї. Світська влада мала підпорядковуватись священичій. Без схвалення від нині ніхто не міг проповідувати. Кожного мешканця могли викликати для допиту і перевірки, публічно осудити і відлучити від Церкви, навіть вигнати з міста.

[4] розпусність (франц.)

 

Ю. Кирик